Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

— Ти справді не знаєш, коли варто замовкнути? - Його голос пройнявся дразливою зневагою, ніби він спостерігав за тим, як я не знаходжу слів, і знаходив у цьому своє збочене задоволення.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла - його губи торкнулися моєї шиї, залишаючи гарячий слід. Я застигла, наче прикована, коли він почав водити язиком по шкірі, то ніжно кусаючи, то знову м’яко цілувавши. Кожен поцілунок проникав глибоко, ніби отрута, від якої серце билося все швидше.

— Чорт, тобі краще тікати, поки я не взяв тебе прямо біля цієї стіни, - його шепіт, грубий і низький, змусив мене знову усвідомити, де я перебуваю. Холодний душ реальності різко отямив мене, і, зібравши всі сили, я відштовхнула його подалі від себе.

Я вхопила телефон, що лежав на столі і стрімголов попрямувала до ліфта, якнайшвидше намагаючись вибратися звідси. Яка ж я дурепа! Як могла дозволити, щоб усе це дійшло до такого? Мій перший раз точно не міг бути з кимось, як Лео... Що я взагалі думала? Всі ці питання вибухали в голові, змішувались із соромом і злістю. Але мій потік думок обірвав сам Лео — він підійшов, ніби з’явившись нізвідки, спокійний і зовсім незворушний, очікуючи ліфта поруч зі мною. Що йому знову потрібно?

— Я підвезу тебе, уже темніє, - промовив він з такою буденністю, наче кілька хвилин тому нічого між нами не відбулося.

— Не варто, — відповіла я різко, ледве стримуючи тремтіння голосу.

— Спробуй хоч раз не сперечатись зі мною, - його тон потемнішав, у ньому виразно звучало роздратування. — Чи мені знову силою тебе в машину саджати?

Я стиснула кулаки, намагаючись захиститись хоч словесно:

— Тобі варто знайти собі іншу іграшку!

Лео відкинувся на стіну, спокійно поглянувши на мене, і з ледь помітною посмішкою додав:

— Для чого? Моя мене цілком влаштовує.

Його слова пробили мене наскрізь, і хоч у глибині душі я цього очікувала, почути це було болючіше, ніж я собі уявляла.

Ми спустилися на паркінг і мовчки сіли в машину. Я мріяла про своє ліжко і про те, щоб забути цей день, як кошмарний сон. В салоні панувала тиша, за яку я була вдячна як ніколи раніше. Час від часу я поглядала на телефон — жодного повідомлення, ні від мами, ні від Алекса. Невже Лео справді мав рацію? Що, якщо Алекс так легко забув про мене? Я не хотіла навіть думати про це. Хоч і не кохала його, але він завжди був для мене кимось близьким, і ця думка розривала мене зсередини.

— Ти можеш набрати мене або написати, якщо відчуєш у цьому потребу, - сказав Лео, зупиняючи машину біля будинку Девіда.

—  У цьому ніколи не буде необхідності, - я відповіла ріжче, чим планувала.

— Тобі не обовʼязково все ускладнювати, Янголе, - втомлено видихнув хлопець, — Повір, ти б не хотіла побачити мою іншу сторону.

Що це мало означати? Він хоче сказати, що те, що було до цього - це його "хороший" бік? І що ж тоді буде, коли він дійсно вийде з себе? Від цієї думки мене пронизав холод, і хоча я не хотіла собі цього визнавати, але дізнатися, що за цим стоїть, я поки не готова.

— Будь обережною з Девідом. Як тільки відчуєш тривогу - телефонуєш мені, зрозуміла? - його голос звучав серйозно, майже тривожно. Що ж він намагався цим сказати?

— Ти зрозуміла? - повторив він, намагаючись встановити контакт.

— Так, - відповіла я, не бажаючи затримуватися з ним ще довше.

Вийшовши з машини, я попрямувала до будинку, відчуваючи, як у грудях все стискало. Сумніваюсь, що цієї ночі я зможу заснути спокійно. З думками про Девіда і про все, що сталося, я відкривала двері, бажаючи лише одного - щоб цей день нарешті закінчився.