Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

 - Боже мій! Боже мій! - тряслася Муся в істериці, сидячи на м'якому сидінні мерседеса. – Який стид! Ти бачила, що та злобна карга зробила із моєю зачіскою?!

- Муся, заспокойся, - заспокоювала я її. – Побиватися так із-за зачіски смішно! Поїдеш до салону і вони тобі все виправлять швиденько. А ми так і не провідали Антона через цю сутичку. Треба буде пізніше знову до нього прийти.

- Річ, Лялю, не у волоссі, а в тому, що та дамочка виставила мене на посміховисько перед людьми!

- Та які там люди, Мусю! Ти їх навіть не знаєш. Чого тобі соромитися? Вони тебе і не згадають, як побачать наступний раз при зустрічі.

- Можливо тебе і не згадають, подруго. А мене не можливо забути. Я незабутня! Так усі хлопці говорять.

- Ото ж бо, що хлопці! А то були особи жіночої статі.

Раптом я згадала про нічний дзвінок. І тепер мені стало ясно, що тоді дзвонила Лариса Іванівна. Вона теж вважає Мусю винною в безумстві власного сина. О Боже! Ця жінка погрожувала моїй подрузі! Треба звернутися до Сергія Петровича. Він обов'язково розбереться.                                             

Муся поїхала до Людмили Леонідівни, а мене висадили у метро. Моя матуся і Муся були подругами, попри велику різницю у віці. Зараз вона, напевно, втішає Мусіньку, а та гірко плаче на її плечі. А потім вони поїдуть по бутіках і магазинах. Там вони скуплять всі новинки, які  з'явилися за останній тиждень. Дарма що те, що шафи у них ще місяць назад не замикалися. Нічого в цьому страшного, звичайно, немає. Вони куплять ще кілька шаф, щоб запхнути туди свої нові наряди.

Нарешті, я добралася до місця роботи Сергія Петровича. Він був на місці. Мені сказали, що він зайнятий, тому прийняти мене не може. Але я сказала черговому, нехай подзвонить йому і назве моє ім'я. І це спрацювало. Рядовий навіть здивувався і став більш ввічливим зі мною. Він пильно на мене подивився. Здавалося, він думав: «Що це за птаха така, яку полковник негайно прийняв, незважаючи на суворий наказ: нікого до нього не пускати?» І в цьому не було нічого дивного, тому що він навіть свою Мусічку не приймав в робочий час. А мене він завжди був радий бачити!

- Лялюсику, проходь! - почула я голос батька Мусі. - Рад бачити розумне обличчя. А то всі ці ледарі і лежебоки мене вже дістали!

- Дякую, дядько Сергію, - нарешті я вставила слово.

- Коли ж ти, люба, до нас працювати прийдеш?

- Я рада б хоч і зараз, дядько Сергію. Та до вас без диплома не візьмуть. Ви ж знаєте. От закінчу академію і уже тоді над цим подумаю. Хоча беручи до уваги, що моя матуся погрожує мені, що якщо ви мене візьмете до себе, то вона доб'ється, щоб вас вигнали із відділку в три шия. Хоча працювати з вами - моя мрія, ви це знаєте, але я також знаю, що це відділення - ваше життя. Тому я буду до вас іноді так на годинку, іншу забігати, щоб ви так сильно не сумували з цієї причини.

- Ох, Лялечко моя! У мене прямо немає слів. Як же нечувано пощастило Людмилі Леонідівні з донечкою! Ось мені б таку доньку!

- Дядько Сергію, ви ж знаєте, що ви мені як другий тато. І я не кличу вас татом тільки, щоб Мусю не ображати. Вона ж ревнує вас до мене.

- Неправда! - не вірив він.

- Вона ж тільки пішла разом зі мною в академію, щоб ви нею пишалися. Хоча ви знаєте, що вона хотіла стати моделлю.

- Та не захищай ти її, - серйозно сказав полковник. - Вона тільки осоромила мене, поступивши в академію. І їй викладачі ставлять «зарах» тільки тому, що потім вони  приходять до мене, і я сплачую її борги, роблячи їм різні послуги.

- Ну, добре, дядько Сергію, - заспокоїлася я. - Нехай буде по-вашому. Я прийшла до вас не для того, щоб з вами сперечатися.

Я сіла на стілець, на якому Сергій Петрович неодноразово допитував злочинців.

- Вашій доньці загрожує небезпека, - випалила я серйозним тоном.

- Мусі? - здивувався полковник, але навіть бровою не повів. - З чого ти це взяла?

- Вчора я ночувала у вас і о третій годині ночі телефонувала Лариса Іванівна, мати Антона Дзундзи, нашого однокурсника, і вона погрожувала Мусі.

Якби це не був Сергій Петрович, який мені вірив у всьому, то я б зараз загрузла в купі запитань. «А чому ви так думаєте? - питав би мене якийсь мудило в погонах. - І чому ви відповіли на дзвінок в чужій квартирі, якщо було так пізно? І чому ви не спали о третій годині ночі, а вешталися по квартирі? І чому ви вирішили, що саме Марії Марусенко погрожували?"

- Ти в цьому упевнена? - тільки й запитав батько Мусі. - Адже Лариса Дзундза приходила до відділка із заявою про те, що моя Муся причасна до того, що Антон випав із вікна.

- Так ви про це знаєте? - зраділа я.

- Так. Але тобі не варто через це хвилюватися. Ця жінка подібна на собачку, котра голосно гавкає і вдає, що може вкусити, та насправді вона боїться власної тіні.

- Ну, вам видніше, дядю Сергію.

З цим я вийшла геть від Сергія Петровича. Щось в цьому неясно мені. Потрібно у самої Лариси Іванівни про це запитати.