Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

 Я вийшла на вулицю. Жарко було немов у духовці. Люди від цього пороздягалися чи не до трусів: короткі шорти, спідниці та майки, дехто з чоловіків зовсім і без майок був. Одна тільки я, як чорна ворона, смажилася в чорному. Люди на мене витріщалися, немов на прокажену і мені навіть здавалося, що вони мене проходили стороною, аби не заразитися моєю заразною болячкою. Тому що світ після «кові-19» змінився назавжди і кардинально. Тепер, не дай Боже, тобі пчихнути чи почухати навіть носа у людному місці – навколо тебе за лічені секунди стане так порожньо, народ розбіжиться у різні сторони. А якщо це трапиться, скажімо, у автобусі, то тебе висадять із цього пересувного транспорту прямо на ходу, не зупиняючи маршрутки.

Добре, що я вирішила обрати метро. Думаю, із вагона мене ніхто викидати не стане на повній швидкості. Люди ще не настільки подуріли! Я сподіваюся.

Нарешті я причалила до метро. Під землею було прохолодно. Після мого минулого знайомства з трамваєм я більше в ньому не ризикую їздити. З мене вистачило і того разу.

Я сіла в потрібний мені потяг і почала обмірковувати, що я скажу мамі Антона. Раптом до мене долетіли чиїсь слова.

- Ей, дівчино, ти, що з Тундри приїхала? - запитав мене хлопець, який сидів навпроти мене.

 З ним сиділи ще два хлопці, які іржали з кожного його слова.

 - Там зараз, напевно, зима. Холодно. Сніг, мабуть, йде.

Його дружки валилися від сміху, тримаючись за животи.

- А де ти свої валянки і рукавиці залишила? - продовжував зловтішатися хлопець. - Мабуть, в заметах і кучугурах загубила?

Я сиділа мовчки, кліпаючи тільки очима. Вічно я у всілякі такі халепи потрапляю. Я прикинулася глухонімою, пам'ятаючи, що мені матуся казала: «Донечко, будь обережною. У міський транспорт ніколи не сідай, особливо в метро. Там усілякі шахраї промишляють. Уб'ють серед дня білого людину, і ніхто не зверне на це увагу». Тому я продовжувала мовчати. Нехай мене б'ють, ріжуть, грабують, я навіть слова не вимовлю. Життя дорожче гаманця.

- Молоді люди, як вам не соромно?! - втрутилася у розмову добра бабуся, котра не побоялася хуліганів.  - У дівчини, напевно, горе сталося, а вони ще й знущаються! Ай-яй-яй! - закивала бабуся головою. - Яка молодь пішла! Куди світ котиться?

Поїзд зупинився. Це була моя станція. Я, не сказавши ні слова подяки бабусі, вилетіла, немов ошпарена. Так, все-таки бабуся була права в тому, що молодь нині невихована!

Ось я нарешті дісталася будинку Антона Дзундзи. Ще кілька місяців тому я сюди часто заглядала, коли ми училися в школі. Ми з Антоном були дуже дружні, поки він не почав прогулювати уроки у випускному класі. Це всіх дуже дивувало, тому що Антон завжди був відмінником. У нього були всі шанси вибитися дуже і дуже високо. Його батько колись працював в МВС. Там він займав великі пости. Але одного разу їм подзвонили й повідомили, що Микола Андрійович загинув від кулі злочинця. Сталося це, коли ми були в одинадцятому класі. Ми всі готувалися поступати у вищі заклади, тому якнайвищий бал по ЗНО був дуже важливим, а для цього треба було вчитися добре. Через прогули й неуспішність по усім предметам Антону не світило уже нічого, тим паче ніякий виш із такими балами. Але хлопець не тільки закінчив школу із золотою медаллю і високими балами по ЗНО, а ще й поступив до академії поліції. Подейкували, що ректор академії був хорошим другом покійного Миколи Андрійовича і тому він посприяв, аби всі ці дива сталися з Антоном. І досі продовжував сприяти, оскільки хлопець прогулював пари і в академії.  

А ось і знайомі двері. Здається, що я ще учениця і прийшла до Колі за допомогою. Зараз двері відкриються і на порозі з'явиться Лариса Іванівна. Вона посміхнеться мені лагідно і впустить всередину. Потім вона мене пригостить своїм яблучним пирогом ...

Двері відкрилися, і переді мною постала якась бабуся. Волосся у неї було скуйовджене, сиве, хоча кінчики були каштанові. Напевно, колись господиня цієї шевелюри за ними доглядала і навіть фарбувала. Обличчя жінки було якесь темне і все в зморшках. Очі її були безбарвні, червоній і тьмяні. А одягнена вона була в страшний і неохайний халат.

- Лариса Іванівна ... Це ви? - ледве-ледве вимовила я, запинаючись.

- Що не впізнала мене, дитинко? - сказала жінка. - А я тебе одразу впізнала. Ще в лікарні. Проходь, Лялюсику.

Ще б не впізнала! Так ця жінка ровесниця моєї мами. А виглядає, як ходяча мумія! Моя мама годиться цій жінці у дочки.

 У мене від спогадів нахлинули сльози. Лариса Іванівна завжди мене називала сонечком. Мені це дуже подобалося.

У квартирі панував повний безлад. Хоча це і не дивно. У господині цих апартаментів півтора року тому помер чоловік, а ще єдиний син вчора попав у лікарню через власні дурощі. Я пам’ятаю, що Лариса Іванівна завжди над ним тряслася. А коли помер її чоловік, то стала над ним трястися ще більше. Прямо кожну порошинку з нього здувала. Бідний Антон любив дуже маму і розумів, що та боялася і його втратити. Тому він завжди приходив вчасно додому, ніколи не спізнювався і ночами не гуляв