Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

5

Академія містилася в обшарпаному сірому будинку з прямокутною годинниковою вежею, побитими кам’яними сходами, довгими похмурими коридорами та задушливими класами, в яких ледве мерехтіло газове світло; уже понад сто років стовбичила вона поряд з Хай-стріт, на яку вело довге низьке склепіння, що нагадувало мені страшне провалля гори Гамелін.

В той день, коли я вперше мав пройти під цим склепінням, бабуня збудила мене дуже рано, радісно повідомивши, що костюмчик уже готовий. Вона відразу ж підвела мене до вікна, на якому він красувався, загорнутий у прозорий папір, щоб тим ще більше здивувати мене.

Поглянувши на нього, я так отетерів, що спершу не міг вимовити жодного слова. Костюмчик був зелений, такий зелений, що аж очі вбирав. Я вже не раз бачив цю матерію у бабуні, але гадав, що вона піде на підкладку.

—  Ану, зодягни, — сказала бабуня з гордістю.

Я змушений був підкоритись. Піджачок сидів на мені мішком, а штанці мали вигляд звичайних довгих штанів, підрізаних до колін.

— Гарно! Чудово! — примовляла бабуня, повертаючи мене на всі боки. — А як хороше він сидить, хоч я й шила його на виріст.

— Ну, а колір, бабуню?

— Колір! При чому тут колір? Ти тільки поглянь, з якої він матерії... їй зносу нема.

Я опустив очі. Але глянувши на рукав, раптом побачив на ньому широкі пелюстки червоних троянд.

— Бабуню, дозволь мені зодягти сьогодні старий костюмчик.

— Дурниці! Я вже порізала його на ганчірки.

Вихваляючи свою роботу, бабуня трохи заспокоїла мене, зате Мардок доконав зовсім. Зустрівши мене на східцях, він мало не впав від здивування, а потім, схопившись за поручні, довго реготав, мов несамовитий. — Що, готовий? Уже готовий?

Мама не сказала нічого, тільки подала мені сніданок з ще більшою ласкавістю, ніж звичайно.

Похмурим осіннім ранком я вийшов на вулицю, і мій костюмчик яскраво засяяв на безбарвному ландшафті. Всі пережохі здивовано зупинялись, щоб поглянути на мене. Намагаючись уникати зустрічі з ними, я побіг незнайомими заулками, завдяки чому спізнився в школу.

Я довго блукав коридорами, поки знайшов нарешті другий клас, до якого зарахували мене завдяки рекомендації Кейт. Коли я зайшов, містер Долгліш уже розсадовив дітей і почав урок. Я намагався непомітно прослизнути на вільну парту, та він зупинив мене посеред класу. Як я пізніше довідався, він не був жорстоким, а, навпаки, з великим захопленням і любов’ю передавав нам свої багатющі знання; але бували й такі дні, коли, здавалося, сам чорт вселявся в нього. Якраз в таку хвилину я й потрапив йому на очі. Він нічого не сказав мені про спізнення, тільки зійшов з кафедри і почав кружляти навколо мене, уважно і дуже пильно оглядаючи мій костюм. Діти сиділи, мов зачаровані, і з великою цікавістю дивилися на нас.

Нарешті він посміхнувся і сказав: — Та це ж наш новачок! І, здається, вони в новому костюмі. Як бачите, дива ще не перевелися на цьому світі.

Діти захихикали.

— Підійдіть, сер, не пиндючтесь. Де це ви такий дістали? Чи не у Міллера на Хай-стріт? А може в універмазі?

Смертельно збліднувши, я прошепотів: — Його зшила мені бабуня, сер.

Клас зареготав, а містер Долгліш продовжував важно кружляти навколо мене.

— Чудесний колір! І до того ж підходящий... Адже ви, здається, ірландець... Чи не так?

Знову регіт всього класу.

Я стояв, мов гладіатор на арені, а бачив перед собою тільки скривлені від сміху обличчя. Лише двоє дітей не сміялися. Гевін Блер, що сидів на першій парті, дивився на вчителя з величезною прикрістю, а Алісон Кейс співчутливо зиркала на мене з-за підручника.

— Відповідайте, сер. Ви послідовник святого Патріка чи ні?

— Я не знаю.

— Він не знає... — Це вже зовсім затягувало гру, і весь клас аж качався від сміху. — Ось він з’являється між нами, уквітчаний трилисником[5], немов той пілігрим із зворушливої 6алади «В зеленому вінку», і ніяк не хоче зізнатись, що свята вода вже окропила йому чоло...[6]

Нарешті учитель повернувся до класу, заспокоїв дітей суворим поглядом і звернувся до мене звичайним голосом:

— Якщо хочеш знати, то я вчив твою маму. І тепер мені здається, що тільки згаяв час. Сідай он там.

Принижений і ображений, я почвалав на своє місце.

Я вважав, що на цьому мої страждання скінчились. Та де там! Це був тільки початок. На перерві мене оточили хлопчаки зі всієї школи. І тому, що я був чужинцем, вся отара скубла мене, як паршиву вівцю!

Найбільше знущалися з мене два шибайголови з мого класу — Берті Джемісон та Хеміш Боуг.

Він, мов ящірка, зелений.

Мати ж — певно, голуба.

Так хором співали хлопчаки. І це ображало мене гірше, ніж кепкування м-ра Долгліша. Моє ірландське походження ображало їх релігію та національну гордість, ось чому чудернацький витвір бабуні, мій костюмчик, викликав таку ненависть у цих халамидників. Під час сніданку я сховався від них у кабіні вбиральні, де довго сидів, тримаючи свій бутерброд на колінах. Та вони й там мене знайшли.

Того ж дня у нас був урок гімнастики, що його провадив у спортивному залі відставний сержант. Як тільки я разом з іншими дітьми скинув курточку, до мене підскочили Берті Джемісон та Хеміш Боуг. Перший був незграбним мамулою з запалим чолом, він завжди ганявся за дівчатками і часто бив їх; він бовкнув, сердито глянувши на мене: — Ми розрахуємося з тобою після уроків.

— За віщо? — змолився я.

— За те, що ти смердючий, шмаркатий папіст.

На протязі всього уроку я через силу виконував команди вчителя «звести руки» або «присісти навпочіпки» і весь час тремтів перед наступними тортурами. Вчитель відпустив нас до дзвінка, і я намагався непомітно прослизнути наверх. Та у вестибюлі мене догнав Берті Джемісон і, накинувшись, почав викручувати руки. Я