Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

— О, багато дечого! — важно промовив я, непомітно розпочавши другу пачку бісквітів. — Грали в кості з містером Боуг. Полювали на Зулусів. Рвали груші в саду містера Далрімпля... Дідусь має від нього дозвіл на те, щоб я лазив через паркан. — Заохочений їхньою увагою, я виклав їм усе, як на духу, не забувши при цьому наших відвідин драмбакської пивної і навіть тих двох циганок, що так сподобалися дідусеві на Хай-стріт.

Настала довга пауза, під час якої бабуня поглядала на мене з щирим жалем і співчуттям. Потім, дуже обережно, але настійливо, вона почала розпитувати про моє життя в Дубліні. При чому її запитання були такими хитрими й такими спокусливими, що я, нічого не підозріваючи, крок за кроком описав їй всю історію свого виховання.

Як тільки я скінчив, бабуня і міс Міннз знову почали підозріло зглядатися.

— Ну, міс Міннз, — промовила бабуня, — тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?

Бабуня сумно підвела голову і звернулась до мене: — Піди-но, любий, пограйся трошки на вулиці. Нам треба дещо обговорити.

Я попрощався з міс Міннз і з якоюсь непевною тривогою чекав бабуню біля водопою, навпроти крамниці. По дорозі додому вона весь час мовчала, а коли прийшли, одразу ж завела мене до своєї кімнати і, знявши пелерину, сказала:

— Роберт. Будеш молитися зі мною?

— Гаразд, бабуню, — погодивсь я, нервово здригнувшись.

Тяжко зітхнувши, бабуня взяла мене за руку і поставила на коліна, потім сама опустилась на підлогу і почала молитися. Вона гаряче прохала бога, щоб той дав мені щастя й уберіг від гріха. Ця молитва, присвячена мені особисто, так розтривожила мене, що, коли бабуня почала молити милосердного, щоб він простив невинній дитині уже заподіяні гріхи, я страшенно розревівся, чи то від страху, чи від нервового збудження. Помолившись, бабуня підвелась запалила газове світло, тепло посміхаючись до мене.

— Твій костюмчик, моя дитинко... справжнє посміховисько. Що скажуть про тебе в Академії, коли ти з’явишся туди в такому дранті? — Повертаючи мене на всі боки, вона уважно оглядала моє вбрання, пробуючи матерію між пальцями. — Нічого, завтра я пошию тобі повий. Дістань-но мені з комода метр.

Я смирно стояв, поки бабуня обмірювала мене з усіх боків, старанно записуючи цифри та малюючи якісь чудернацькі фігури на викройці з книги Уелдона «Крій та шиття». Після цього вона довго копалася в комоді, голосно примовляючи:

— У мене ж десь була чудова саржова спідниця. Ще зовсім новісінька...

В цей час хтось несміливо постукав у двері.

— Робі. — То був голос дідуся. — Час уже лягати спати.

Бабуня сердито повернулась від комода.

— Він спатиме зі мною!

— Та він же ночує у мене.

— А тепер він ночуватиме у мене!

Пауза. Потім знову почувся голос дідуся.

— Його ж нічна сорочка у моїй кімнаті.

— Я дам йому свою нічну сорочку!

Знову тиша. Тиша після поразки, а за хвилину я почув човгання дідусевих шльопанців по паркету.

Певно я був дуже збентежений, бо бабуня розмовляла зі мною надто ласкаво і навіть поблажливо. Наливши в миску води, вона викупала мене, а потім загорнула у свій фланельовий халат і поклала на високу постіль, а сама сіла біля мене і глибоко замислилась, вирішуючи якесь дуже складне питання.

— Дитино моя, — звернулась вона нарешті, погладивши мене по голові. — Приготуйся почути неприємні речі... Твій дід ніколи не був на війні. За все своє життя він навіть не виїздив за межі графства Уінтон.

«Що вона каже?» У мене аж засіпались повіки.

— Я не маю звички говорити лихе про людей. Та зараз я повинна це зробити, щоб оберегти тебе в майбутньому. — Я протестував усім своїм єством, намагаючись зовсім не слухати її, та страшні слова невмолимо довбали мені вуха, болісно краяли серце і мозок. — За все своє життя він нічого путнього не зробив... тому й випав за межі порядного суспільства... Служив колись акцизним на таможні... ледве животіли з жінкою... Вона померла з горя. До того ж він п’яниця.... поглянь на його обличчя... особливо на ніс... А з якою компанією він водиться! Боуг — тричі банкрот, а Діккі уже одною ногою стоїть у будинку для жебраків... На рахунку в твого діда жодного пенні... він цілком залежить від ласки мого сина.

— Ні, ні! — заплакав я, затуливши вуха руками та сховавши голову в подушку.

— Не репетуй, Роберт! Він не може бути для тебе хорошим прикладом... Не плач, моє ягнятко. Я сама буду турбуватися про тебе.

Бабуня терпеливо діждалася, доки я заспокоївся, а потім підвелась і почала роздягатися, цитуючи народну приказку: — Хто пізно бродить — той сам собі шкодить; хто рано встає — тому бог дає.

Незважаючи на тяжкий відчай, я з величезною цікавістю стежив за нею. А вона зняла спочатку чепчик, що його заміняв їй чорний касторовий капелюшок, вийняла з-за пазухи золотий годинник, підкрутила його і повісила на цвяшок над каміном. Потім скинула білу шерстяну шаль, що зігрівала їй плечі, а трохи передихнувши, — чорне плаття і довгу батистову сорочку з стрічками. Після цього вона лишилася в самому корсеті, що, мов лати, заковував її з усіх боків, до самих пахов.

Зупинившись на цьому, бабуня вийняла штучні зуби, що, як той фокусник, надавали її обличчю зовсім моложавого вигляду, бо як тільки вона вкинула їх у склянку з водою, обличчя її одразу ж опустилось, обм’якло і стало звичайним обличчям доброї старенької бабусі. Та тільки-но вона надягла білий нічний очіпок, що зав’язувався під бородою стрічками, як воно знову стало скованим і холодним.

Нарешті вона заходилася скидати свої спідниці, яких було так багато, що я й полічити не зміг, бо знав тільки до десяти, а крім того, бабуня раптом сердито глянула на мене й наказала:

—  Роберт! Одвернися до стіни.

Я підкорився, але ще довго чув шелест чудернацьких причандалів бабусиного вбрання, поки, нарешті, газове світло погасло і вона лягла поряд зі мною. Бабуня спала дуже тихо і спокійно, але ноги її були такі холодні, що я аж змерз. Крім того, мене дуже лякали її зуби, що світилися