Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

швейна машина, а під вікном терпляче чекало плюшове крісло-качалка, застелене білою серветкою. Три кольорові літографії з страшними символічними малюнками висіли по стінах: «Самсон розбиває храм», «Сини Ізраїля перепливають Червоне море» і «Страшний Суд». Біля самих дверей, у чорній ебонітовій рамочці, зробленій на зразок могильної плити, був прибитий вірш під назвою «Благодатний День», в якому підносилася хвала Аврааму за те, що той прийняв до себе Сем’юеля Леккі, лишивши в тяжкій скорботі його нещасну улюблену дружину.

Повільно, але досить твердо бабуня зійшла нагору, і я мимоволі змушений був лишитися з нею, тому що одразу відчув себе, як та рибка, що під впливом магнетизму великого морського хижака завжди гасає за ним у морській глибині. Увійшовши до кімнати, бабуня почала пильно оглядати всі речі, щоб пересвідчитися, чи все стоїть на місці; вона пересувала стільці, поторкала педаль швейної машини і весь час якось підозріло поглядала у мій бік.

Ні трохи не заспокоєна, бабуня труснула головою, одкрила саквояж і почала виймати звідти окуляри, біблію і численні пляшечки з ліками, які вона старанно розкладала на маленькому столику біля ліжка, що був застелений кружевною серветкою. Нарешті звернулась до мене з дуже помітною шотландською вимовою:

— А чи добре поводив ти себе тут, поки мене не було?

— Аякже, бабусю.

— От і гаразд, мій любий. — Голос у неї трохи пом’якшав. — Ти б допоміг мені трохи прибрати. Як тільки я залишаю кімнату хоч на день, у мене тут усе поперекидають.

Я розпаковував речі, а бабуня складала свої численні убори в глибокий комод. Потім вона дала мені фланельку і, підкресливши, що чистота — шлях до святості, заставила мене начищати мідні оздоби каміна, а сама взяла крило і заходилась обмітати фарфорових собачок, що стояли на його виступах.

Задоволена моєю старанністю, бабуня зовсім розм’якла і, поглянувши на мене з великою ніжністю, сказала: — А ти гарний хлопчик. І бабуня зараз тобі щось дасть.

Вона вийняла з верхньої шухляди комода цілу жменю м’ятних цукерок, одну взяла собі, а решту віддала мені.

— Тільки не гризи, а смокчи, — порадила вона, — надовше вистачить. — Потім погладила мене по голові. — Тепер ти будеш моїм хлопчиком. Залишайся, моє ягнятко. Будемо жити разом.

Розмовляючи зі мною без угаву, бабуня весь день протримала мене у себе і навіть розповіла мені дещо з свого життя. Вона походила з заможної селянської сім’ї. Племінник, до якого вона їздила, — багатий ейршірський фермер. Її чоловік був старшим табельником на лівенфордському котельному заводі; «свята» людина, він допомагав їй високо тримати свою гідність. Та одного незабутнього дня, коли він проходив заводським подвір’ям, йому на голову звалилась ціла тонна сталі, що зірвалася з пересувного крана. Сердешний Сем’юель! Отож він одійшов до бога, а брати Маршалли обійшлися з нею досить порядно, призначивши довічну пенсію. Тепер вона, дякувати спасителю, ні від кого не залежить і навіть може заплатити за свою кімнату й утримання.

О  четвертій годині вона наказала мені добре вимити обличчя й руки, а хвилин через тридцять ми вже простували з нею до села Драмбак.

Аскетизм і молитовний настрій бабуні сильно вплинули на мене, і, щоб заслужити її прихильність, я став надто серйозним і навіть копіював її всю дорогу, так само киваючи головою. Моя побожність невпинно зростала, поки я йшов за нею, споглядаючи, як вона гордо виступала в усіх своїх «бойових латах», хоч день був дуже теплий: на ній було все те вбрання, в якому вона приїхала, а над головою, мов скіпетр, коливалася велика парасолька. І ніхто не посмів навіть крикнути їй услід.

—  Тільки, гляди, поводь себе як слід, — напучувала вона, коли ми підходили до дверей кондитерської. — Міс Міннз — моя найкраща подруга, і ми йдемо до неї в гості. Не сьорбай, коли питимеш чай, і чемно відповідай, якщо до тебе будуть,звертатися.

В той день, коли я гуляв тут з дідусем, жадібно заглядаючи у вікна крамниці міс Міннз, я навіть не уявляв собі, що так скоро матиму честь попасти до неї в гості. Двері рипнули, і ми опинилися в чистій прохолодній кімнаті, ідо нагадувала морську печеру і пахла всіма цукерками на світі. Міс Міннз, маленька згорблена жінка, в чорному бумазейовому платті, в окулярах поверх носа та з шитвом на колінах, сиділа за прилавком. Помітивши нас, вона підхопилась і скрикнула:

— Боже мій, кралечко! Та невже це ти вже повернулася з Кільмарнока?

— Як бачиш, Тіббі.

Дуже задоволена тим, що так зненацька застукала свою подругу, бабуня з дивною грайливістю почала тискати і щипати її, від чого бідна міс Міннз вищала, мов навіжена.

Потім, шкутильгаючи від ревматизму, міс Міннз повела нас у задню кімнату і почала спритно накривати на стіл, уважно слухаючи звіт бабуні про її поїздку в Кільмарнок; особливо цікавили її «проповіді», які бабуня слухала в тамтешньому соборі.

— Авжеж, кралечко, — зітхнула міс Міннз, — ти чудово провела час. Мені теж хотілося б почути містера Дальгетті. Та нічого не вдієш.

Наливаючи чай, вона в свою чергу розповідала бабуні, що трапилося в селі за час її відсутності: скільки людей померло та народилося, і хто з жінок завагітнів, чого я тоді ще ніяк не міг второпати. Наговорившись досхочу, вони раптом замовкли і витріщились на мене, як ті гурмани[4], що, все поївши, з величезним апетитом накидаються на свою ласу страву.

— А він дуже гарний хлопчик, — сказала міс Міннз. — Візьми ще шматочок кексу. Він дуже поживний.

Мені приємна була ця запобігливість. Адже вона вже дала мені повну тарілку бісквітів і велику подушку на стілець, щоб я міг дотягнутися до столу. А зараз, помітивши, що я не п’ю чаю, вона раптом вибігла до крамниці й принесла звідти пляшку якоїсь жовтої води під назвою «Богатирський пунш». На наклейці був намальований силач у тигровій шкурі, який підіймав дві величезні гирі.

— Ну, мій любий, — приязно звернулась до мене міс Міннз, — а тепер розкажи нам, як ти тут поживав. Ти весь час був з дідусем, правда ж?

— О, звичайно. Ми цілими днями бували разом.

Обидві леді нахмурились і багатозначно зглянулись. Всіляко намагаючись приховати своє роздратування, бабуня спитала:

— А що ж ви поробляли