Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

А комусь випадав Мюнхен — жвавий, з келихами пінного пива, старими бібліотеками і годинниками, що дзвонять у серці Марієнплац.

Проте одного дня хтось із відвідувачів побачив крізь чарівне вікно тихий, книжковий Амхерст — місто Емілі Дікінсон, де кожен сад нагадував вірш, а кожна доріжка — думку, що тільки-но з’явилася.

Іншому пощастило зазирнути в сучасний, культурно строкатий Торонто, де хмарочоси обіймають небо, а маленькі кав’ярні ховають у собі розмови з усього світу.

А для когось вікно раптом відкрило Сідней — залитий сонцем, з сяючою Оперою, серферами на пляжах і легким бризом, що приносив із собою дух пригод.

Кажуть, вікно показувало не просто міста, а ті місця, де могла б опинитися душа. І з кожним новим поглядом — видозмінювалося, відображаючи найпотаємніші мрії.

І досі, якщо зайти до міста Ф. і знайти ту саму книжкову крамницю, можна глянути у вікно — і побачити не просто місто, а частинку себе, загублену десь між сторінками старої книжки.

Райдужна хмаринка

У місті Ф., де ранки завжди починались з дзвону велосипедів і запаху кави, одного дня трапилось дещо незвичне. Над центральною площею, серед блакитного весняного неба, раптово з’явилась райдужна хмаринка. Вона не була схожа на звичайну хмару — ніжна, яскрава, переливалась усіма кольорами спектра і, здавалося, навіть тихенько муркотіла.

Хмаринка не пливла в небі, як інші — вона сперечалась з вітром. Вітер намагався зрушити її з місця, дмухав то зліва, то справа, гнав її вперед, та хмаринка вперто залишалась там, де з’явилась. Вона ніби мала власну волю.

Люди зупинялись, задирали голови, діти тягнули батьків за рукави: "Дивись, мамо! Серце в небі!" Бо хмаринка, після кількох хвилин примхливих метаморфоз, несподівано набрала чіткої форми — серця. Великого, райдужного серця просто посеред неба.

І в місті Ф. щось змінилось.

Того вечора у кав’ярнях довше затримувались розмови. Бабусі телефонували онукам просто так, щоб сказати "люблю тебе". Чоловіки дарували дружинам перші весняні тюльпани без приводу. Підлітки, ніяковіючи, обіймали батьків. І навіть у метро хтось написав на запотілому вікні пальцем: "Скажи, що любиш, поки не пізно."

Райдужна хмаринка не зникала ще кілька днів. І кожного разу, коли на неї дивились, люди згадували: іноді найважливіше — це просто вимовити слова, які ми так часто відкладаємо на потім.

А потім, одного ранку, хмаринка легко розчинилась у небі — наче її місія була виконана. Але щось у місті Ф. залишилось незмінним. Більше обіймів. Більше дзвінків. Більше "я тебе люблю".

Про папуг, які шукали свій дім

Місто Ф. прокинулося того ранку, як завжди: повільно, з ароматом свіжого хліба і шелестом сторінок газет у кав’ярнях. Але саме тоді одна літня пані, на ім’я пані Софія, виглянувши у вікно зі свого балкончику на третьому поверсі, мало не впустила чашку з ромашковим чаєм.

На її вишневому дереві сиділи... папуги. Яскраві, зелені, червоні, сині, мов живі шматочки веселки. Вони обережно розглядали двір, з цікавістю нахиляли голівки і щось весело щебетали між собою.

Пані Софія вийшла на балкон:

— Ви ж не звідси, любі. Як ви тут опинились?

До полудня вже все місто знало — на деревах, парканах, дротах і навіть на пам’ятнику старому поету сиділи десятки папуг. Виявилось, що вони втекли з приватної колекції якогось мандрівника, який привіз їх з тропіків і не встиг побудувати для них вольєр. Птахи прагнули повернутись додому — у джунглі, до теплої вологи, до диких квітів і шуму тропічного дощу.

Але Ф. — не тропіки. І шлях додому був надто далекий.

Городяни не залишили їх у біді. Школярі побудували маленькі будиночки з дощечок і тканини. Пекарі приносили шматочки фруктів. У бібліотеці почали читати лекції про тропічних птахів. А хтось навіть запропонував створити справжній тропічний куточок у міському парку, щоб папугам було затишно.

Маленький зоопарк у центрі міста незабаром став не просто прихистком — а справжнім домом для нових яскравих мешканців. Папуги адаптувалися, почали розрізняти місцевих мешканців, наслідувати мову та вітати перехожих.

А діти часто приходили туди, сідаючи поруч із клітками, щоб поділитись новинами. Бо в місті Ф. тепер знали: кожен заслуговує на дім. Навіть якщо ти прилетів з далекого краю світу.

Про записничок, який мав свою мрію…

У місті Ф., де вечори пахли корицею, а вітрини книгарень світилися, як казкові портали, жив собі записничок. Маленький, у м’якій шкіряній обкладинці кольору каштанів, з тонкими сторінками, на яких легко ковзало чорнило.

Його власниця — дівчина в рудому светрі — часто заходила до різних кав’ярень. Завжди обирала затишний куточок біля вікна, замовляла капучино і розкривала записничок. Писала вона дрібно, красиво, іноді натхненно кусаючи ручку, іноді з легким сумом у погляді. У її словах ховались вірші, думки, уривки снів, діалоги, яких ніколи не було, і листи, що не мали адресата.

Записничок з часом став розпухлим — сторінки трохи вигиналися, від частого гортання і тепла пальців. Він пізнавав себе — і почав мріяти.

Він мріяв стати Книжкою. Справжньою. Надрукованою у типографії. З обкладинкою, яку люди обирають на полицях, із закладками, з шурхотом нових сторінок. Мріяв, щоб хтось читав його вечорами в ліжку, щоб на нього лишали відгуки й цитати.

І з кожним словом, яке вписувала дівчина, ця мрія ставала ближчою. Вона сама іноді шепотіла:

— Це вже, мабуть, роман. Або хоча б повість?

Записничок тремтів від щастя.

Одного дня вона принесла його у друкарню, вже у вигляді набраного електроного тексту. Там пахло папером і фарбою, гуділи машини, як великі велетні. Дівчина поклала його на стіл:

— Тут — моя історія. Я хочу подарувати її світові.

І ось, кілька тижнів по тому, на полицях книгарні в місті Ф. з’явилась нова книга — «Колодязь, повний слів». А поруч на вітрині стояв старенький, знайомий записничок — відкритий на першій сторінці, де чорнильними літерами було написано: "Усе починається з одного слова."

Про трамвай, якого ніколи не було у місті Ф.

У місті Ф. ніколи не було трамвая. Просто не склалося. Хоча... Він міг би бути. І всі про це час від часу згадували — не словами, а подумки. Коли автобус затримувався на світлофорі, коли ноги втомлювались підніматися на круті схили, коли хотілося тиші та легкого дзеленчання.

От якби в місті Ф. був трамвай…

Уявіть собі: вранці, щойно прокинулись вулиці, на блискучих, трохи вологих після нічного дощу