Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Колії в’ються по центру міста, пірнають під липи, а потім плавно йдуть униз — до річки У. Там — міст, з якого відкривається краєвид на Заріччя. Вагончик переїжджає повільно, щоб пасажири встигли озирнутися і затамувати подих.

З Заріччя трамвай підіймається на Кадлубицю — старий район з кольоровими балконами і запахом свіжої випічки. Далі — через зелені сади і мальовничі провулки — до Завокзалля, де завжди трохи гамірно, трохи бентежно, але по-своєму затишно.

І кожен має улюблену зупинку, улюблений вигляд із вікна, улюблений момент — коли трамвай тихо спиняється, двері розчиняються зі скрипом, а тобі треба всього кілька кроків до свого місця в цьому місті.

У місті Ф. ніколи не було трамвая. Але він живе у мріях. Дзеленчить у пам’яті, перетинає річку у фантазіях і возить думки на Заріччя серця.

Бо іноді навіть те, чого не сталося, може бути найдорожчим.

Пісочний годинник з потаємним змістом

У місті Ф., за синіми дверима на вулиці Соборній, жив собі Годинникар. Старий, але спритний, у вицвілій жилетці з лупою, що звисала на ланцюжку, і руками, які пам’ятали кожен механізм, з яким коли-небудь працювали.

Його майстерня завжди пахла латунню, чаєм з чебрецем і… часом. Час там був особливий — він не просто цокав, а кружляв пилом у повітрі, зависав у тиші і навіть, здавалося, обережно дихав.

Та найціннішим скарбом Годинникаря був один-єдиний пісочний годинник. Він стояв на дерев’яному п'єдесталі під скляним ковпаком у самому центрі кімнати.

Цей годинник був не зовсім звичайним.

У його скляних колбах, замість звичного піску, крутилися планети — зовсім мініатюрні, але живі. Меркурій першим котився вздовж внутрішнього кола, Венера блищала золотистим відтінком. Земля оберталася поруч із своїм вірним Місяцем, а трохи далі — гігантські Юпітер та Сатурн зі своїми кільцями. Астероїди ледь помітно миготіли, інколи з’являлись комети — хвостасті, непередбачувані, пролітали і зникали так само швидко, як мрії.

Цей годинник рахував не години і хвилини — він рахував вічність.

Іноді Годинникар схилявся над ним, дивився крізь скло, і зітхав:

— Усе йде за своїм планом... Але інколи треба дати світові кілька зайвих хвилин.

Кажуть, він міг затримати захід сонця чи прискорити дощ. Міг спинити мить, коли хтось освідчувався в коханні, чи подовжити сміх дитини, що грається в парку.

А ще кажуть, що коли одна з планет починала тьмяніти — це означало, що десь у місті хтось занадто поспішав жити, забуваючи про справжнє. Тоді Годинникар лагідно перевертав годинник — і космос починав свій танець знову, нагадуючи всім: час — не ворог. Він друг. Просто слухай його пульс.

Кава та джаз

У місті Ф., де навіть тіні вечірніх ліхтарів здавалися трохи ностальгійними, жив собі найстарший мешканець — пан Іларіон. Йому було майже дев’яносто, але він усе ще ходив рівно, носив капелюх з твердим крисом і говорив розважливо, ніби кожне слово мало свою вагу.

Та найбільшим його скарбом була колекція вінілових платівок — величезна, як маленька філармонія. У його кімнаті, між шафами з книгами і старим грамофоном, стояли стоси чорних дисків. Там були Майлз Девіс і Елла Фіцджеральд, «Thelonious Monk» і «Weather Report», трохи класики, трохи фанку, навіть український джазовий експеримент 60-х.

Пан Іларіон часто сідав у крісло, ставив платівку і закривав очі. Іноді навіть усміхався, хоча в кімнаті, крім нього, нікого не було. Але з кожним роком він все більше думав: «Ця музика не повинна залишатися в тиші».

І от одного ранку, коли над Ф. висіли рожеві хмари, а в повітрі пахло кавою з тостами, пан Іларіон зібрав кілька коробок платівок і відніс їх до своєї улюбленої кав’ярні — тієї самої, що була з книжковою полицею, м’якими кріслами і власним ароматом — сумішшю кориці, паперу і джезви.

— Я хочу, щоб це звучало, — сказав він власниці кав’ярні. — Щоб мозок насичувався, як кава. А серце — як музика.

Так кав’ярня отримала нову душу. У кутку поставили старий програвач, полагоджений молодим техніком, що колись навчався у пана Іларіона грати на контрабасі. І тепер, коли заходиш у цю кав’ярню, тебе зустрічає не просто запах еспресо, а теплий, ламповий звук саксофону, що обіймає, як шерстяний плед.

Люди читають книги, перегортають сторінки, ведуть тихі розмови — і кожен відчуває: тут щось живе. Минуле, яке стало подарунком для теперішнього.

Ніжна історія про красу, витонченість

і трохи чарівної спадковості 

У місті Ф., де річка У. плавно обіймає старі квартали й шелестить очеретом у вечірній тиші, здавна живе легенда. Кажуть, що білосніжні лебеді, які пливуть повз дамбу з грацією артистів, є не просто птахами. Вони — прямі нащадки того самого Гидкого Каченяти з казки Ганса Хрістіана Андерсена.

Колись давно, як тільки перші лебеді оселились на У., хтось із літніх мешканців сказав:

— Подивіться, які горді! Мабуть, пам’ятають, як їхній пращур зневажений був… А тепер? Погляньте — справжні королі ріки.

Відтоді це стало не просто казкою, а живою частиною міської душі.

Щодня до дамби приходять люди — з кавою, з дітьми, з думками. Стоять, мов зачаровані, і дивляться, як лебеді ковзають по воді, мов по склу. І ніхто не поспішає — бо в такі миті, здається, час сповільнюється.

Та найтепліше відношення до лебедів — на Снігурівському озері. У важкі роки, коли в місті не вистачало тепла, світла чи спокою, городяни не забували про своїх білих друзів. Несли хліб, зерно, навіть старий салат — усе, що могли. Хтось приносив у термосі гарячу воду, щоб лід не сковував озеро. Інші будували маленькі дерев’яні платформи, аби птахи могли сховатися від морозу.

І лебеді відповідали своєю присутністю. Вони залишались. Не відлітали, мовби знали: у місті Ф. їх люблять. Їх не бояться. Їх чекають.

І якщо ви коли-небудь приїдете до цього міста і побачите білого лебедя на річці У. — зупиніться. Він — не просто птах. Він — жива казка. Пам’ять про те, що навіть найгидкіше каченя може стати символом краси.

Історія про красу навколо нас і трохи віри в диво

У місті Ф., де вулички були усипані старими липами, а біля