Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Саме там городяни почали помічати маленьку істоту, схожу на фантастичне створіння — з мерехтливими крилами, що зависала біля квітів, мов би танцювала у повітрі. Метелик був з родини бражникових — Язикан звичайний. Та не звичайний зовсім — бо рухався, як колібрі, і мав у собі щось… не зовсім земне.

Люди зупинялись, завмирали, діти радісно вказували пальцем: — Дивись! Це ельф!

І почалися чутки.

Кажуть, що ці метелики з’явились не просто так, а тому що у місті оселилися ельфи квітів. Вони живуть у скверах, серед троянд і жасминових кущів, грають на мініатюрних флейтах і запрошують язикана скуштувати найсолодший нектар. І якщо бути достатньо уважним і добрим — можна побачити, як хтось крихітний ховається за пелюсткою.

А ще кажуть, що саме ельфи навчили метелика літати так граційно — зависати, мов гелікоптер, майже нерухомо у повітрі.

У міській бібліотеці одразу ж зникли з полиць усі книжки про ельфів. Казки, легенди, навіть дитячі розмальовки. Разом з ними — ентомологічні довідники. Городяни вивчали, хто ж такий цей Язикан, і чи справді він пов’язаний із магією.

А тим часом у місті почали висаджувати більше квітів. На підвіконнях, біля лавок, навіть поряд із транспортними зупинками. Бо всі хотіли побачити диво ще раз. А хтось — навіть мрійливо шепотів квітам:

— Передай привіт ельфам.

І хоч доказів не було, всі знали: у місті Ф. є щось чарівне. Іноді досить просто зупинитись біля пелюстки — і побачити, як казка махає вам крильцями.

Історія з ноткою космічної тиші

й особливого міського моменту

У місті Ф., де життя зазвичай текло спокійно, як чай у порцеляновій чашці, одного дня трапилось щось велике — хоч і майже беззвучне. Настало Сонячне затемнення.

Все почалося з дивного світла. Ніби хтось покрутив регулятор яскравості в небі — день став наче присмерковим, але без заходу сонця. У повітрі повисла тиша, не тривожна, а уважна. Місто затамувало подих.

Городяни, попереджені новинами і перепостами в місцевому чаті, повиходили на вулиці з темними скельцями, сонцезахисними окулярами, навіть зварювальними масками. Вони стояли, задираючи голови, і дивились, як Місяць неквапливо затуляє Сонце.

На асфальті під деревами з’явились химерні тіні — не просто плями, а ціла мозаїка маленьких напівмісяців, що ледь тремтіли від легкого вітру. Діти бігали з телефоном, намагаючись зафіксувати магію. Дорослі говорили пошепки — бо інтуїтивно відчували, що цей момент не хочеться турбувати голосом.

Собаки трохи захвилювались — крутилися біля ніг, дивились на господарів і скиглили, не розуміючи, чому день раптом почав поводитись як ніч.

А от коти — ті зберігали абсолютний спокій. Вони сиділи на підвіконнях, на дахах, на капотах машин і ніби говорили: "Ми вже таке бачили. І не раз."

Навіть горобці, зазвичай балакучі й неспокійні, замовкли. Вони притулились ближче до гілок, мовби чекали чогось важливого.

І ось — максимальна фаза. Сонце стало вузьким сріблястим кільцем, навколо нього з’явився мерехтливий серпанок. На мить усе стало схоже на фантастичне кіно — тільки це була реальність. Чисте, космічне диво.

А потім, так само повільно й без поспіху, світ повернувся. Знову загомоніли горобці. Собаки заспокоїлись. Коти позіхнули. Люди опустили скельця, обмінялись усмішками, і пішли далі — у справах, у кав’ярні, до річки У.

Але кожен з них ніс у серці пам’ять про той особливий момент, коли ціле місто дивилось вгору — і відчуло, як велике може бути поруч.

Про світло, фантазію і трохи чарів для міського ранку

  У місті Ф., де світанки зазвичай тихі й золоті, одного дня все стало трішки кольоровішим. І все завдяки одному чоловікові, що мешкав на дев’ятому поверсі старенької багатоповерхівки — найвищої в усьому місті.

Звали його пан Володимир. Він був спокійним, трохи задумливим і страшенно любив красу в деталях. І от якось він узяв і замінив скло на своєму балконі — не на звичайне, а на вітражне. Червоне, синє, зелене, бурштинове, фіолетове — мов шматочки вітражного собору десь у Празі чи Барселоні.

І от настав світанок. Перше промені сонця торкнулися міста — і потрапили прямо у різнобарвне скло. І тоді сталося диво.

З вітражів, наче з чарівного мішка, посипались сонячні зайчики. Не просто золоті, а всіляких кольорів. Вони не просто танцювали — вони розбіглися містом! Стрибали по стінах будинків, сідали на лавки в парку, виблискували на капотах машин і навіть зазирали в склянки з чаєм у ранкових кав'ярнях.

Перехожі зупинялися, усміхалися, намагалися впіймати зайчиків долонями. Але ті лише жартівливо тікали, ковзали по пальцях і розчинялись у повітрі. Діти бігали за ними наввипередки, фотографи намагались зловити момент, а пенсіонери з лавочок тихо казали:

— А життя, воно ще й ось таке буває.

Пан  Володимир   спостерігав за всім цим зверху, з балкону, з чашкою чорної кави в руках. І тихо всміхався:

— Нехай гуляють. Усім трохи кольору не завадить.

І з того дня в місті Ф. говорили: якщо день почався з кольорових зайчиків — буде гарним. І, що цікаво, завжди так і було. 

Історія з ароматом кави, щастя і трохи чарівної тканини

У місті Ф., де ранки розпочиналися з шелесту старого клена й запаху свіжої випічки, стояло невеличке кафе — просте, зі столиками на вулиці, і написом крейдою від руки на дверях: "Тут вам завжди раді."

Особливим серед усіх був один стіл, що стояв під самим кленом. Його знали всі — і старі, і молоді, і туристи, і місцеві. Не через вид, бо він був звичайнісінький — круглий, трохи потертий, з дерев’яними ніжками. Але на ньому завжди лежала скатертина у червоно-білу клітинку.

Ця скатертина була чимось більшим, ніж просто частиною інтер'єру.

За цим столом робили освідчення — і завжди чули "так". За ним зустрічались старі друзі, і розмови лилися легко, без жодної сварки. Тут святкували, згадували, мовчали у двох — і щоразу відчували щось добре.

Скатертина ж вважала себе просто скатертиною. Вона не приписувала собі чарів. Не думала, що це вона створює щастя. Але… колись, багато років тому, її пошила одна дуже щаслива людина. У день, коли в її житті все було добре: любляче серце поруч, дім повний сміху, натхнення в руках і світло в очах.

І ця радість — без слів, без зусиль — ніби вшилася в нитки, у клітинки, у кожен стібок. І залишилася