Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

Повіки такі важкі, що мимоволі закриваю очі і засинаю. Відчуваю крізь сон, що хтось мене злегка бере за руку і намагається розбудити.

-Яно, прокинься, потрібно поїсти і випити ліки.- каже мені Андрій.

-Не хочу. Сил нема.- кажу я, не відкриваючи очі.

-Є таке слово «потрібно»- каже він та кладе долоню на лоб.

-Ого, яка в тебе холодна рука! Прибери! Я й так ледве зігрілася!- протестую я, махаючи хаотично руками.

-Гей, нехочухо, не змушуй застосовувати заборонені прийоми!- погрожує мені цей «родич».

-Не чіпай мене, будь ласка.- кажу я, натягуючи на себе плед і відчуваю, що голос починає зникати.

-От вперта!- каже Андрій і зникає на кухні.

Через секунду він повертається з супом.

-Ось. Поїж трохи.- каже він.

-Мені не хочеться.- кажу категорично.

-Яно. Давай ти поїси трохи супу і приймеш ліки, інакше зателефоную твоєму батькові.- каже свій аргумент Андрій.

-Ну, добре. Нехай наші батьки відпочивають. Давай свій суп.- погоджуюся я і їм смачний, гарячий супчик.

-От і добре. Молодчинка.- каже Андрій, забираючи тарілку.

-Смачний супчик. Мені такий мама готувала в дитинстві. В мене такий не виходить. Це ти де замовив?- питаю.

-Я не замовив, а зварив. Мені теж його мама варила в дитинстві. І мене навчила.- каже сумно.

-Давай свої ліки.- кажу ніяково.

-Тримай.- каже даючи пігулку з водою.

Випиваю ліки і знову закриваю очі від втоми.

Так минає декілька днів. Температура висока, сильно болить горло. Та Андрій мене лікує і за це йому велике «дякую».

-Як ти сьогодні себе почуваєш.- запитує Анндрій, знайшовши мене на дивані у вітальні.

-Сьогодні вже краще. Температура є, але вже не висока. Завтра записалася до лікаря, щоб послухав.- кажу я.

-Добре. Тодія сьогодні поїду до себе.- каже він оглядаючи мене.

-Так, звісно.Пробач, що забрала твій час.- кажу я.

-За це не турбуйся. Давай одужуй і сходимо в парк атракціонів, нагодую тебе морозивом.- каже він.

-Дякую за турботу. Піду з задоволенням. Але морозивом пригощаю я. Нехай це буде в знак  вдячності за догляд під час хвороби.- кажу я і всміхаюся.

-Добре. Морозиво з тебе.- всміхається Андрій.

Сміємось і дивимось в очі одне одного. Чомусь повітря здається важким між ними.

-Ну, все бувай, «сестричко». Зі дзвонимось.- каже він і йде  на вихід збиратися.

Підходжу до дверей, щоб їх закрити.

-Ну, все до зустрічі.- кажу я.

-Так. Бувай. – кажу я і підходжу, щоб обійняти, але згадую про хворобу і відступаю.

-Не переживай, в мене гарний імунітет.- каже Андрій і сам підходить ближче, що я його обійняла. Руки тягнуться швидше, ніж стигаю подумати. Обнімаю легенько, мене обнімають у відповідь, так же не вагомо.  Серце стукає в цей час шалено і в нього і в мене. Відпускаємо одне одного не дивлячись в очі одне одному.

-Бувай.- каже Андрій та виходить з квартири.

-Бувай.- кажу я, закриваючи за ним квартиру.

****

Нарешті хвороба минула і я повертаюся до навчання, а батьки повертаються додому. У Вероніки вражень стільки, що мабуть розповідала б вічність.

-Як відпочили?- питаю я в молодят.

-Дуже добре. А ви тут як?- питає Валентина.

-Теж все добре.- кажу я.-Годували кицьку, поливали квіти.- кажу я.

-Ясно.- каже Валентина.

-А ми вам з Андрієм дещо привезли.- каже Валентина.

-Що?- цікавлюся.

-Ось. Це тобі- каже мачуха, вручаючи мені пакет.

Відкриваю та бачу різні смаколики та великий капелюх. Швидко одягаю капелюха і біжу до дзеркала, що в коридорі. Там мало з ніг не збиваю Андрія, що саме прийшов провідати батьків.

-Красуне, дивися з ніг не збий! Нічого собі який капелюх! Ти в ній справжня леді!- каже сміючись з мене цей родич.

Показую йому язика і всміхаюся собі в дзеркалі.

-Ти дуже гарна, доню.- каже тато з сльозами в очах.

-Сестричко ти в мене сама найгарніша!- каже Вероніка та обнімає.

-А мені є подарунки?- питає Андрій.

-Звісно, синку.- каже йому Валентина та дає пакет.

-І що тут? Ого, гарне Кримське вино! А ще футболка з написом «Я люблю Чорне море»! Просто клас!- кажу я.

Голосно сміюся. Всі теж підхоплюють мій сміх. Андрій стоїть трохи розгубленим, але потім сміється разом з нами. Продовжуємо ми все домашньою затишною вечерею, де наші батьки діліться своїми враженнями від поїздки.

-Дякую за компанію і вечерю. Маю їхати.  Тебе підвести?- питає Андрій спрямувавши на мене погляд.