Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Розділ 6
Лія

А ночі тут тихі. Хіба що вовки виють, мріючи відгризти від тебе шматочок свіженького, майже молоденького м’ясця; сови ухкають, та зуби цокотять. Мої зуби. Я думала, що зламаю їх к бісу. Розведене вогнище гріло так собі. Один бік я гріла об Блека, а інший вкрився потрійним шаром інею. Я замерзала. Ну, такий я кімнатний вазон, не дмухни, не плюнь у мій бік. Щось не так — і грип чи запалення легень. Ох, моя мамуся намучилась зі мною в дитинстві, а подорослішавши, я сама випливала з власних шмарклів.

— Лііія... — майже нечутно, як шелест листя, пронісся лісом ніжний жіночий голос.
Він розливався струмочком і пеленою лягав на мою затуманену свідомість.
— Іди, іди, Лііія, — кликав він мене.

Я встала, переступила через сплячого Блека і пішла на голос.
— Лія, ближче, ближче… ще…
Я йшла, не розуміючи, куди й навіщо. За ближньою стіною я побачила проблиск — всього на мить — прозору фігуру жінки.
— Швидше… Лія… йди швидше…

Моє тіло не слухалося, ніби уві сні я була стороннім глядачем у цій тихій п’єсі. Я знала, що мені треба туди, де голос, там тепло, добре, і немає жодних проблем. Тепло…

Я опритомніла від того, що мене дико трусили.
— Лія, Лія, ти що?! — стривожений голос виводив мене з такої жаданої млості.
— Хто?.. Що таке? — я відсахнулася.
Це був Ярик. Звідки він тут, як пройшов повз вовків? У цей час він одягав на мене светр і розтирав мої крижані руки.
— Як ти? Прийшла до тями? — він вдивлявся мені в очі, намагаючись оцінити мій стан.
— Нормально, — голос зрадливо зірвався. — Блек?! Де Блек?! — я судомно озиралася навколо в надії побачити друга.
— Хто такий Блек? — здивувався Ярик. — Коли я прийшов, тут нікого не було.
— Вовк, великий такий… — я все ще не могла повірити, що його немає.
— Ліє, ти мариш. Тут немає ніякого вовка.

Його голос був настільки переконливим, що на мить я навіть засумнівалася в існуванні Блека. Але ж я не зовсім божевільна. Блек — це мій друг, чорний громила, вовк, з яким ми пройшли крізь вогонь, воду й мідні труби. Ну і нехай він пішов — значить, на те була вагома причина. Головне, щоб він був живий і здоровий, а «решта — марнота». Але в мене назріло цілком логічне наступне питання.

— А ти звідки тут? — з чималою підозрою в голосі запитала я.
— Я ж шукав тебе. Приїхав додому — а тебе немає. Пішов у ліс. Кликав, кликав, а ти не озивалася. Потім побачив дим від багаття й прийшов сюди. Добре, що вчасно, а то замерзла б геть.

Він говорив і говорив. Зазвичай я видавала таку тираду, коли мені було ніяково або я намагалася збрехати. Схоже, наш красень умістив два моїх гріхи в одному спічі. Але мені було не до пояснень. Усе так набридло, що було приємно побачити поруч живу людину.

— Дякую за кофту, — я закуталась щільніше в теплий худі і натягнула капюшон.

— А тобі не холодно?

Ярик був у чорних штанах і білій футболці.

— Ні, я холоду не боюся, — усміхнувся він і сів ближче до вогню.

— Ну то що? Підемо? — спитала я в надії почути заперечення.

— Краще не варто, вночі в лісі небезпечно.

— Ага, значить, як мене шукати в лісі — то нормально, а як додому — так уже й небезпечно, — усміхнулась я, підтягаючи ноги під себе.

— Саме так, — він не хотів сперечатися.

Я не знала, що мені робити. Розповісти йому про мої пригоди, чи він прийме мене за божевільну? Мене бентежили сумніви, а тим часом у повітрі повисло ніякове мовчання.

Який же він гарненький. У світлі вогнища його розпущене волосся відливало червоним. Коли він щось говорив, так мило заправляв вибиту пасмо за вухо, що я дивувалась, чи справді це той грубіян, який притиснув мене до стіни. Він здавався таким рідним і домашнім, ніби ми з ним знайомі вже сто років, дружимо, так би мовити, з пелюшок.

Коли розмова зайшла в нікуди, він розповів мені одну місцеву легенду.

Колись давно в цьому замку жила велика дружня родина. Вони були місцевими князями й правили цими землями. Були чесними та розсудливими, завжди діяли по совісті. Рабства серед селян не підтримували — всі були вільними працівниками. У родині було двоє синів і красуня-донька. Все у них ладналося, тільки батькові часто доводилося захищати свої землі від ворожих набігів. Сусідні князівства були невдоволені політикою його правління. Селяни на той час були чимось на кшталт худоби, не більше. І от одного дня, коли діти прогулювались верхи, а князь був на полюванні, трапилося лихо. Замок загорівся. Селяни намагалися загасити його, але полум’я поширювалося надто швидко. Діти в жаху шукали матір, кликали її. Але, на жаль, вона не змогла вибратися з палаючої будівлі. Трохи згодом повернувся і батько. Він був спустошений, шукав винних, а потім вирушив мстити й більше не повернувся. Діти залишилися самі.

Мене пробрало до мурах.

— Бідні діти, — засмутилася я. — Як же, напевно, важко втратити батьків. А що з ними сталося? У легенді щось про це сказано?

— З ними все було гаразд. Князівство перейшло до старшого сина — на той момент йому виповнилося вісімнадцять. Середній син займався фінансами, а сестричка вдало вийшла заміж — по любові, а не з розрахунку, як тоді було заведено.

— Це добре. Гарна історія. Гарна й сумна.

— Ну що, нумо спати? Вранці рушимо додому.

— Гаразд. Присядь, будь ласка, ближче, так тепліше. Тільки, чур, руки не розпускати — я тебе як пічку використаю.

— Нічого обіцяти не можу, — прошепотів він, обіймаючи мене міцніше.

Після тої легенди я ще довго не могла заснути, але в теплих чоловічих обіймах до мене прийшов такий жаданий сон.

— Ярик! Ярик! — я волала, мов божевільна.

Він не приходив до тями. Навколо було темно й сиро, від землі тягнуло могильною прохолодою. Ярик не прокидався, а нас оточили чудовиська. Вони були дуже різноманітні: ікла, щупальця, шипи, навіть люди з зброєю. Звідки взялося це кодло — гадки не мала. Вони сичали, гарчали, булькотіли й усіма способами намагалися нас схопити. Коло ставало все вужчим. Мені було моторошно, страх проник у кожну клітину мого тіла. О, як би я хотіла опинитися в кращому місці й в інший час. Стійте! Звідки ці потвори? Ми ж засинали біля вогнища… тоді як?.. Стоп! Це все не реально! Здавалося, монстри почули мій внутрішній крик — з якоїсь причини вони зупинилися. Тепер, коли я чітко усвідомлювала, що це сон, стало не так страшно. Лишалося тільки прокинутися. Але це задача не з легких. Оглядаючи локацію, я не знаходила нічого схожого на вихід. Можливо, я надто буквально сприймаю образ виходу зі сну, але це ж мій сон — сподіваюсь, я себе знаю. Десь позаду страхіть я помітила слабку подобу дверей. Оскільки вибору було небагато, треба було пробиратися туди. Але як? Зметикувавши, що це мій сон, і я можу ним хоч трохи керувати, я матеріалізувала дробовик і почала палити навсібіч. Дивно, навіть набої не потрібні. Ну, погнали! Можете звати мене скажена Лія. Якщо чесно, було важкувато одночасно відстрілюватися й тягти за руку немаленького Ярика. Створювати щось на кшталт нош я побоялася: сон не гумовий, а дробовик зараз важливіший. Уже на підході до дверей атаки посилилися. Відкривши прохід — побачила яскраве світло й спробувала затягнути туди Ярика. Але як я не старалась, це забрало купу часу. І ось, величезний сірий вовк, виринувши з натовпу нерішучої нечисті, схопив Ярика за ногу.