Читати книгу - "Тіні її гордості, Talina Kov"

Бібліотека була порожньою. О дванадцятій ночі, коли навчальний корпус вже засинав, Айрин увійшла крізь службовий вхід (вона знала код – довгі роки спостережень дали свої плоди). В  її руках –  стара книга.

Вона сіла на підлогу біля того самого стелажа,  де колись плакала.  Вона чекала…

Олег  прийшов о 00:17.  Без запрошення. Просто знав.

 –  Ти  виклала останнє фото, – сказав він, сідаючи навпроти.

 –  А ти прочитав підпис? – вона не  відводила очей від книги.

 – “Страх – це коли ти більше не хочеш ховатись, але не знаєш,  як вийти”.

 Тиша. Десь за вікном пролетів листок – перша ознака осені.

Розкриття

Айрин  розгорнула книгу. Всередині був не текст,  а вирвані сторінки  з щоденника.

 – Це я, –  сказала вона просто.  –  Справжня Я.

 Олег взяв у руки блокнот.  На першій сторінці прочитав:

“Сьогодні батьки померли. Або я. Вже  не розрізнити”.

 Він перегорнув сторінку.  Потім ще одну.  Рік за роком:

“Дівчата в інтернеті кажуть, що я холодна. Вони не знають,  що вночі  я просто зариваюся в подушку,  щоб не кричати. Що я годинами сиджу над рамкою з фото, на якому зображені батьки, що я можу просто випадати з реальності, коли опиняюсь на цвинтарі, біля могили батьків, і там, де мене ніхто не бачить, – я просто мовчу, а пекучі та гарячі струмочки вмивають моє обличчя. Мене ніхто не знає….”

“Поступила  в університет. Ніхто  не знає,  хто я. Це ідеально”.

“Я  вирішила провести експеримент: що буде, якщо показати свою слабкість? Чи зламають вони мене чи побояться?”

Олег підняв очі.

 – Чому ти показуєш це мені?

 – Бо ти єдиний,  хто побачив МЕНЕ перед тим, як я виклала фото.

Взаємність

Він дістав телефон. Відкрив  анонімний блог.

– Це я.

Айрин  прочитала останній пост:

“Сьогодні я зустрів дівчину, яка плаче в бібліотеці. Вона  думає, що ніхто не бачить. Але я бачу. Бо я теж так роблю”.

Вона засміялася. Не тому, що було смішно. А тому,  що –  вперше за роки –  це не був виклик, це був доторк до душі.

Фізика руйнування

Вони говорили до світанку.

Про батьків. Про те, як боляче бути “сильним”. Про те, що справжня сміливість – це не стіни, а двері.

Коли  сонце торкнулося вікон, Айрин  розірвала останню сторінку щоденника.

– Що  ти робиш? – Олег схопив її за руку.

– Будемо нову історію писати, –  вона поклала йому в долоню шматок паперу. – Спільно, разом з тобою.

На ньому було лише два слова:

“Початок. Разом”