Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

Кілька днів тому Артем, затятий фанат київського «Динамо», сказав Марині, що цьогоріч нарешті збагнув, навіщо Господь вигадав «ультрасів». Вона розсміялася. До заплутаних взаємин під час матчів, сварок на футбольних форумах завдяки цій війні додалася, ймовірно, не дружба, але розуміння, взаємоповага та співпраця. Як це відбувалося зараз, коли вони сиділи «на базі» та обговорювали, що ще потрібно віднайти, закупити, принести, хто і коли вирушить, щоб розвезти ліки, харчі, прилади й одяг нашим в АТО.

Ось це «наші» було їхнім об’єднувальним чинником. У них були «наші», ледь не вперше в житті. Вони самі з цього дивувалися, пришпилювалися, сміялися. Бо в кожного з них, звичайно, були свої «наші». І ці чиїсь «наші» могли бути абсолютно чужими для решти. Але «спільні наші» з’явилися саме в ці часи.

Вони не часто збиралися, і далеко не завжди були знайомі. В деяких були позивні, як у вояків. Деякі просто називали номер спеціально заведеної картки одного з банків, за останніми номерами вони були впізнаваними. За прізвищем вони вгадувалися та згадувалися швидше, ніж за іменами.

Коли вони збиралися разом, Роман згадував телевізійну соціальну рекламу і казав: «Ось воно в дії. Як там вони говорили? Єдина країна, єдіная страна. Це — ми, це — ми, пацани. І цево. Дівчата також». Льова Ліберман реготав і згадував радянських «Трьох мушкетерів»: «Кардинал і галантерейник — це сила, ми врятуємо тебе, Хвранція!»

На цитати з радянського кіно Роман реагував погано, міг, в принципі, «зарядити в табло», але Льова вмів всіх заспокоювати: «Ромко, брате, чуєш, ну я є тобі не «Інтерсіті-плюс», що знай ганяв кілька разів поспіль комедії «коварнаго» Гайдая весь шлях з колибєлі гарадов рускіх до урбо-пеніса всій Галіціі Лемберга, я ж з розумінням, я ж за індивідуальний підхід, я ж дозовано, то й ти мудрість май, прикручуй краника наполегливої боротьби, ніжніше зі мною, бо я — травмований герой, у моїй підкірці кіно-радянський геморой». Усі поминали реготати.

Льова Ліберман мав позивний «не раб», коли він напивався, а це стало траплятися частіше після його повернення з двомісячного полону, він всідався десь у кутку, мовчки бив себе у груди і примовляв: «Я — вільна людина, я — вільна людина». Артем на це іронічно зауважував, що Льова починає працювати «гугль-транслейтом з івриту» або що з Льови починає «прокльовуватися» не обрізаний- необрізаний дядько Мирон, а сам Іван Франко.

В минулому житті Львова був астрономом, потім займався бізнесом, жартував і казав: «Я завжди займався «точками» — як на небі, так і на землі». Марина мало знала людей з такою цупкою географічною пам’яттю. Льова перевозив ліки, людей, продукти, тепловізори, каски, броніки. Під Первомайськом його загребли «сепари». З Ліберманом тверезим було спілкуватися важче, ніж з Ліберманом п’яним, наприклад на запитання «ты хто, пидарюга?» Ліберман відповідав, що є лібертаріанцем. Тому його жорстко били і посилали на хєр, не знали, на кого можна поміняти, які гроші можна витрусити. Але тримали, бо за паспортом Льова був центровим та київським, відповідно — перспективним. Льова жартував: «Пам’ятаєте старий одеський анекдот? Як зустрічаються два євреї, один каже: доброго дня, Мойшо, як ся маєте? Інший: я не Мойша, я по паспорту — Михайло! Перший: та бити ж будуть по морді, а не по паспорту. І от уявіть, а мене били саме по паспорту!»

Після полону він окривів на ліве око, яке час від часу починало смикатися, сам Льова коментував це так: «Я став подібним на світлофор, що на перехресті біля мого будинку на Саксаганського, — ніколи не зрозумієш, хто і куди повинен їхати, а хто вимушений стояти і чекати, бо він блимає, блимає, блимає».

З киянином Льовою також кияни Марина й Артем познайомилися, коли приїхали на сорок днів по Колі Сапруну. Під Сніжне. Колі відбили нирки односельці, хто міг знати, що через соціальні мережі можна «злити» інформацію про всю родину Сапрунів, їхні проукраїнські погляди та Коліно волонтерство? Хто міг знати, що побачить цю поширену колишнім Коліним однокласником, який працює барменом у столиці України, а не десь під Москвою, інформацію Колін вчитель історії, переповість дільничному міліціонеру, а той — решті, і спочатку вони вирахують та скалічать Коліного брата, потім — вирахують та скалічать маму (скільки ж кумась наплювало в її сиве волосся...), потім вирахують і дружину, але тій вдасться втекти до Харкова і вже згодом розпочати нове життя в Києві, а потім скалічити та вбити Колю? Так скалічити, що ребра дивилися в небо, як понівечений паркан?

Просто так. За погляди. Скалічити та вбити двадцятип’ятирічного хлопця. Мати на Коліних сороковинах говорила про те, що «осмислене пожити й року не дали, добре, що хоча б сина народити встигли». Розповідала про цвинтар, що діти тут гралися в схованки, і Колька грався, не було іншого місця, де можна ховатися, навколо — степ. А тут можна затертися за хрестами, могильними плитами, кущами або ж просто вкластися в чужу могилу. «Тепер він у своїй сховався, мій Коленька, хоч би тут не знайшли...»

А вони не плакали, навіть Тернопільська Наталка, котра ревіла щоразу, коли перечитувала дитячі листівки, або читала статті в Інтернеті, або прибирала закривавлені бинти, марлю, вату в шпиталі. Не плакали, бо як Мати не плаче, не можна дозволяти собі сльози, коли в неї вже немає, не можна перебирати на себе материнські сльози, горе б взяти на себе, але не кожна мати готова віддати — і сина, і горе. Не кожна.

Дружину Колі Супруна разом з їхнім сином Артем і Марина запросили на день народження свого старшого малого, Євгена. Святкували в «Макдональдсі», захотілося позитивних емоцій, подарувати одне одному невеличке свято, щось мирне і не дуже ціноване в минулому житті; коли хтось із дітей або дорослих проштрикнув святкові повітряні кульки, Настя схопила малого, впала на підлогу, поповзла та сховалася під стіл.

Нестерпно все життя ховатися: серед цвинтарних хрестів у дитинстві, серед чужих у рідному селі, серед вибухів, серед МОГИЛ...

Прагматиками вони стали після першого інтерв’ю Артема. З ним спілкувалася вродлива і впевнена в собі жінка в камуфляжі. Артем був у старих джинсах та пуховику, шапка насунута на пошрамовані брови, нервувався і не знав, куди подіти руки. Потім злився на себе і говорив, що виглядав та поводився як «тітушка». Роман з цього інтерв’ю угорав, але зателефонував і сказав Артему: «Та нічо, що ти поводився, як шухерна шпана, натомість