Читати книгу - "Рубаї"

232

Я гину, чашнику! Журба мене зв'ялила!

Я заздрю навіть тим, кого взяла могила,

Гріхи покутую, криваві сльози ллю,

В болоті бабраюсь, а вилізти несила!

* * *

233

Щоб з дерева життя собі діждати плоду

I хоч на мить одну знайти душі догоду,

Ніколи з келихом не розлучайся, друже,-

Й тоді відчуєш ти найвищу насолоду.

* * *

234

Для смутку труйного - вино протиотрута:

Хильнеш коновочку - і вже печаль забута.

На молодій траві пий з молодими, поки

I над тобою теж зазеленіє рута.

* * *

235

Покинь вагатися, обряди занедбай,

Навчись ділитися, не берегти свій пай!

На душу іншого й на грунт не важся! Той світ

Беру на себе я, а ти вино давай!

* * *

236

Мені щовечора тривога серце крає,

На груди перел дощ з очей моїх спадає.

Коновку голови журба вином не сповнить,

Бо що схиляється, те повним не буває.

* * *

237

Мене єретиком ти охрестив, спідлоба

На мене зиркаєш, в очах у тебе злоба.

Я добре знаю й сам, що правий ти... Та тільки

Подумай: чи тобі судить мене подоба?

* * *

238

До тебе дух прийшов, якому чуждий прах

Нечистої землі. Йому ти попервах

Дай доброго вина, щоб покріпився гість

I потім вимовив: «Щасти тобі Аллах!»

* * *

239

Хмаринка сльози ллє на поле, на попас.

Без чистого вина ми тільки гаєм час!

Ми тут милуємось на зілля, що зростає...

Хто ж бачитиме те, що виросте із нас?

* * *

240

Чому оплакуєш майбутні недогоди,

Даремно завдаєш душі і серцю шкоди?

Втішайся світом цим, бо створено його

Без тебе, друже мій, і без твоєї згоди!

* * *

241

Якби Творцем я був, я б ці коловоротні

Мінливі небеса у світові безодні

Повергнув без жалю й такі створив, щоб завжди

Могли сповнятися бажання благородні.

* * *

242

О мудрий, подивись, як дітлахів громада

Дорожню куряву трусить під ноги рада!

Скажи, щоб стереглись топтать її: то прах

Очей Парвізових і мозку Кай-Кубада.

* * *

243

Я п'ю щодня вино - і все здається мало;

Я хочу, щоб кругом усе співало й грало.

Коли зберуть мій прах і зліплять глек із нього,

Я хочу, щоб вино в ньому не вибувало.

* * *

244

Оскільки мудрому наш вік ціни не знає,

Усі плоди його недоум пожинає.

Неси ж мені того, що розум відбирає,-

I може, й нас тоді цей вік не занедбає!

* * *

245

Юсуфом нареклась троянда у садочку,

Вказавши на свою барвисту оторочку.

«Що ж, покажи тоді його прикмету в себе!»

«Глянь,- каже,- на мою розтерзану сорочку!»

* * *

246

З вином і милою в руїнах жить, не знати

Надії на той світ, ані страху відплати!

Від чотирьох стихій звільнившись, віддали ми

В заставу за вино і душу, й тіло, й шати!

* * *

247

Усе, що в світі є, пуста мана.

Той не аріф*, кому це новина.

Звільнись од мудрувань, присядь із нами,

Веселим будь і не цурайсь вина!

* Мудрець.

* * *

248

З істоти нашої ти чудо-всесвіт вилив.

Ми помилялися, де сам ти нас обмилив.

Я кращим, аніж є, зробитися не можу,

Бо ти таким мене в своєму тиглі вилив.

* * *

249

Я б за старе вино не взяв нову державу!

Воно єдине путь тобі покаже праву.

Цей жбан - коштовніший за царство Ферідуна,

А черепок його - за Кай-Хосрова славу!

* * *

250

Чи знаєте, чому, як тьма тікає пріч,

Звучить невесело ранковий півня клич?

У Дзеркалі зорі він бачить, як даремно

Минає ще одна неповоротна ніч.

* * *

251

Серед невігласів, упевнених, що путь

Знання правдивого лиш їм відкрита, будь

Ослом, як і вони, бо довговухі судді

Усіх, хто не осли, кафірами зовуть.

* * *

252

Цей глек, як і мене, колись любов проймала,

В кайдани кучерів розкішних завдавала.

Ця ручка, що її ти бачиш біля шийки,-

Рука, що дівчину за шию обіймала.

* * *

253

Я прагну свіжості рожевоюних щік,

Томлюсь, побачивши лози прозорий сік,

В усьому сущому волію частку мати,

До того, як у прах я повернусь навік.

* * *

254

Хайяме, ти хмільний щодня бредеш - радій же!

З місяцевидою ти річ ведеш - радій же!

Все, що на світі є, спадає в небуття!

Ти міг би прахом буть, а ти живеш - радій же!

* * *

255

Пий, поки сила є, душею не болій!

Не згадуй давнього, відмовся від надій!

Із цього захистку хвилинного в дорогу

Й зерна ячмінного не візьме багатій!

* * *

256

Хай буде радістю тобі хвилина кожна!

На трон утіхи сядь! Навіщо ця побожна

Данина Небові - гріхи й покути? Треба

Од світу брати все, що тільки взяти можна!

* * *

257

Я спав - і от мудрець мені у сні прорік:

«Немає радощів для заспаних повік!

Соннивче, ти забув, що сон - подоба смерті?

Збудись, бо прийде час - і ти заснеш навік!»

* * *

258

Чи й далі житимеш серед турботи й нуди,

Добро стягаючи, щоб вік прожить, як люди?

Наповни келиха! Хто зна, чи встигнеш знову

Повітря видихнуть, що увібрав у груди?

* * *

259

Творець, благослови мене добром твоїм,

Щоб я не дякував за той кусок, що їм,

Дурному й підлому! Щоб був я завжди п'яний,

Щоб я про все забув, не турбувавсь нічим!

* *