Читати книгу - "Біле Ікло"

До вечора Перро добув собі ще одного їздового собаку. Це була стара сухорлява лайка з довгим і гнучким тілом. Морда в собаки була вся у бойових шрамах, вціліло лише одне око. Але це єдине око блискало такою зухвалою мужністю, що мимоволі вселяло повагу. Кличка пса була Соллекс, тобто Сердитий. Він, як і Дейв, нічого не вимагав від інших, нічого не очікував, проте нікому не давав спуску. І коли він неквапливо й поважно підійшов до них, навіть Шпіц не наважився його зачіпати. Соллекс мав одну слабкість, і Бек, на своє лихо, перший її відкрив: одноокий пес не любив, коли до нього підходили зі боку сліпого ока. Бек здогадався про свою неввічливість лише тоді, коли Соллекс, круто розвернувшись, кинувся на нього і прогриз йому плече на три дюйми, аж до самої кістки. Після цього Бек ніколи більше не підходив до Соллекса із забороненого боку, і Соллекс його ніколи більше не зачіпав. Новий знайомий, як і Дейв, очевидно, прагнув лише одного: щоб його не турбували. Втім, Бек незабаром переконався, що і той, і той мають ще одну нав’язливу звичку.

Першої ж ночі перед Беком постало важливе питання про ночівлю. У наметі горіла свічка, тож йому здалося цілком природним, що його місце саме там. Але коли він увійшов, Перро й Франсуа зустріли його лайкою й шпурляли в нього всяким начинням, аж він прийшов до тями й ганебно вибіг із намету на мороз. Віяв різкий вітер, що боляче шмагав тіло, безжалісно впиваючись у поранене плече. Бек ліг на сніг і спробував заснути, але незабаром мороз підняв його на ноги. У розпачі бродив він між наметами в пошуках теплішої місцини і ніяк не знаходив її. То тут, то там на нього кидалися люті пси, але він, наїжившись, грізно гарчав на них (цьому він також швидко навчився), і вони давали йому спокій.

Нарешті він подумав, що треба піти назад і глянути, де влаштувалися на ніч собаки з його запряжки. Але на превеликий подив він не знайшов жодного пса! Вони кудись зникли. Знову Бек пішов блукати табором, але і цього разу повернувся ні із чим. Чи не в наметі вони? Ні, цього не може бути — адже його, Бека, звідтіля витурили! То куди ж вони поділися? Весь тремтячи, опустивши хвоста, він самотньо кружляв біля намету. Раптом сніг під його передніми лапами подався, і він мало не провалився. Під ногами в нього щось заворушилося. Зі страху перед невідомим і невидимим Бек з гарчанням відбіг, шерсть його стала сторч. Але тихе дружнє повискування швидко заспокоїло його, і він повернувся на те місце. Тепле повітря торкнулися його ніздрів: спокійно згорнувшись клубочком, під снігом у ямці лежав Біллі. Він запобігливо дзявкав, крутився і махав хвостом, виявляючи цим свої добрі наміри й прихильність до Бека і навіть ризикнув лизнути його в морду теплим і вологим язиком.

Ще один урок: то он як тут рятуються від холоду! Бек упевнено вибрав собі місце і після довгої метушні та величезних зусиль вирив нору в снігу. За хвилину від його тіла в ямі стало тепло, і він заснув. Після довгого, важкого дня він спав міцно й солодко, хоча деколи гарчав і гавкав уві сні, бо його мучили жахи.

Вранці його збудив табірний галас. У першу мить він не міг збагнути, де перебуває. Уночі йшов сніг, і його зовсім засипало в ямі. Суцільна маса снігу навалилася на нього й давила зусібіч. І на Бека раптом напав страх, страх дикого звіра перед пасткою. То було ознакою, що в ньому заговорили інстинкти далеких пращурів, тому що цей цивілізований пес у своєму житті не знав, що таке пастка, і не повинен був би її боятися. А тим часом тіло його судомно стискалося, шерсть на шиї й плечах стала сторч, і він з диким гарчанням вискочив з ями, здійнявши навколо цілу хмару блискучого снігу. Та він побачив перед собою табір на білій рівнині й зметикував, де він, одразу пригадавши, що з ним сталося від того дня, як він вирушив на прогулянку з Мануелем і до вчорашньої ночі, коли він вирив собі в снігу нору для ночівлі.

Франсуа привітав його схвальним криком.

— Ну, що я казав? — вигукнув він, звертаючись до Перро. — Цей Бек здібний учень!

Перро із серйозним виглядом кивнув головою. Він був кур’єром канадського уряду, возив пошту, важливі папери, і йому потрібні були найкращі собаки. Тому він був особливо задоволений, що вдалося купити такого собаку, як Бек.

Не минуло й години, як він купив ще трьох їздових собак для своєї запряжки, тож усього їх тепер було дев’ятеро, а ще за чверть години вони вже були запряжені й мчали сніговою дорогою до Дайского каньйону. Бека це тішило, і хоч робота була важка, вона не була для нього відразливою. Його спочатку здивував азарт, який виявляли всі його товариші, але потім цей азарт заразив і його. Але найцікавіша зміна відбулася з Дейвом і Соллексом. Зараз це були зовсім інші пси. Всю млявість і незворушну байдужість із них як рукою зняло. Де взялися спритність і енергія! Вони зі шкури лізли, намагаючись, щоб уся запряжка бігла добре, і скаженіли, коли виникала затримка серед собак. Здавалося, ця робота була найвищим проявом їхньої суті, у ній було все їхнє життя і єдина радість.

Дейв був корінником, а попереду, між ним і Соллексом, впрягли Бека. Решта собак бігли перед ними один за одним, а на чолі — ватажок Шпіц.

Бека помістили між Дейвом і Соллексом, щоб вони навчали його. Він виявився здібним учнем, а вони — гарними вчителями, які відразу виправляли його помилки, домагаючись слухняності за допомогою своїх гострих зубів. Дейв був справедливий і розумний пес. Він ніколи дарма не кривдив Бека, та коли Бек заслуговував, не пропускав нагоди куснути його, а батіг Франсуа в цих випадках додавав жару, так що Бек дійшов до висновку, що підтягтися й уникати промахів вигідніше, ніж огризатися.