Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Чарівні окуляри 📚 - Українською

Читати книгу - "Чарівні окуляри"

242
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чарівні окуляри" автора Всеволод Зіновійович Нестайко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 23
Перейти на сторінку:
й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.

– Ну, ти й фрукт! – розсердився Ромка. – Замість того щоб допомагати, тільки розхолоджуєш!

До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от, прийдемо ми в міліцію, і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!

Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:

– Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз, відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..

– Гайда! За ним! Здається, те, що треба! – тихо сказав Ромка.

І ми назирці подибали за дядечком. То й говорив далі:

– Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…

Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного здивування, і він вигукнув:

– О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!

Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:

– Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!

– Куди?! – перезирнулися ми з Ромкою.

– До мене в майстерню. Заробите по п’ять гривень. Як мінімум!

– А що треба буде робити в майстерні? Що майструвати? – спитав Ромка.

– Може, ми й не зуміємо… – сказав я.

– Зумієте-зумієте! – зареготав дядечко. – Не треба вам буде нічого майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.

– І за це по п’ятірці?! – здивувалися ми.

– Натурникам усі художники платять, аякже! – сказав дядечко.

– А ви художник? – спитав я.

– Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий рудий. А як, до речі, вас звати?

Ми сказали.

– Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! – вигукнув художник. – Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича – без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками Базилевича?

– О! У нас якраз є! Супер! – вигукнув я. – Дідусь колись купив.

– От-от! Правильно! Супер!

Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена. Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною – якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах – козацька люлька.

– О! А це що?! – вигукнув Ромка.

– Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.

– А нащо він? – спитав Ромка.

– Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича подарував мені професор, портрет якого я малював.

– А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? – не вгавав Ромка.

– Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.

В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної жінки без рук.

– А це що за тьотя? – спитав Ромка.

– Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.

– Еталон, а без рук! – гигикнув Ромка.

– Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум і сідай на стілець!

Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на стілець і напружено завмер.

– Не дуже напружуйся і завмирай! – усміхнувся художник. – Сиди спокійно. Я повинен вловити характер.

Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням дивився, як на папері з’являється Ромчин портрет. Живий, кумедний, шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:

Розпрягайте, хлопці, коні

Та й лягайте спочивать,

А я піду у майстерню-у

Рому и Васю ма-алюва-ать!..

– Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли виходить.

Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки – і кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин Литвиненко», «Георгій Малаков», «Музей українського мистецтва», «Імпресіоністи»… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І в захопленні вигукнув:

– Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?

– Авжеж! Нема питань!

– Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по мобільнику говорили.

– Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона, як кажуть, намолена – перед нею понад сто років молилися. Тому в ній велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…

Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся, рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!

– Це не вона? – спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко підхопився:

– Де… де ти її взяв?!

– Отам… на полиці… за книжками!..

– Як… як ти… як?! – вигукнув художник, притискаючи ікону до грудей. – Ну… безумство! Фантастика!

– Ну… ви ж казали – енергетика! Я й відчув ту енергетику…

– Ну… ти… ти… екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати дружині! – Він вихопив з кишені мобільник: – Сонечко!.. Чудотворець знайшовся!.. Потім… Потім все розкажу!.. За книжками… Це ж три дні тому ми тут святкували…, і хтось

1 ... 10 11 12 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівні окуляри», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чарівні окуляри"