Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Так, він дуже гарний, — підтвердив лорд Генрі.

— Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, — вів далі старий. — У нього має бути купа грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним у заповіті. Мати його теж мала дещо. їй дістався від діда увесь маєток Селбі[20]. Її дід ненавидів Кельсо, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питала мене про англійського пера, що завше сварився з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць не важився показати носа при дворі. Сподіваюся, що Кельсо бодай до свого онука був щедріший, ніж до мадридських кучерів?

— Цього я не знаю, — відповів лорд Генрі. — Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі він уже має — я сам чув від нього. А… його мати була справді дуже вродлива?

— Я мало бачив у житті таких чарівних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась у цей шлюб, — ніколи я так і не збагнув. Вона ж могла одружитися з ким завгодно! Без тями закоханий у неї був Карлінґтон. Та все лихо в тому, що вона була надто романтична, як і все жіноцтво в тій родині. Чоловіки там у них були якісь нездалі, а от жінки, їй же богу, чудові… Карлінґтон навколішках благав її, він сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це в той час, коли в Лондоні за ним умлівали всі дівчата!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура женитися з американкою. Невже англійки для нього не досить гарні?

— Нині, дядечку, дуже модно брати шлюб з американками.

— Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! — вигукнув лорд Фермор, бухкаючи кулаком по столу.

— Але ставка на американок.

— Я чув, що вони не витривалі, — буркнув дядько.

— Так, їх знесилюють довгі перегони, але на коротких, з бар'єрами, вони неперевершені. Бар'єри беруть просто на льоту! Не думаю, щоб Дартмур мав якийсь шанс вистояти.

— А хто її батьки? — пробуркотів старий добродій. — І чи є вони в неї взагалі?

Лорд Генрі похитав головою.

— Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, — прорік він, підводячись.

— Її татусь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?

— Заради Дартмура я хотів би, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіша справа після політики.

— Але ж та американка хоча б гарненька?

— Як і більшість американок, вона поводиться як справжня красуня! У цьому й секрет їхньої принадності.

— А чого б тим американкам не сидіти у себе в Америці? Ми ж тільки й чуємо, що там для жінок — сущий рай.

— Авжеж, рай. Тим-то вони й прагнуть, як і Єва колись, драпанути з нього, — сказав лорд Генрі. — До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, щоб не спізнитися на полуденок. Дякую за розповідь! Я люблю знати все про своїх нових знайомих і нічого — про давніх.

— А де ти полуднуватимеш, Гаррі?

— У тітоньки Еґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її новий протеже.

— Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Еґаті, хай більше не набридає мені своїми благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердниці здається, що в мене тільки й мороки — підписувати чеки на її дурні забаганки!

— Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.

Старий лорд схвально мугикнув і подзвонив, щоб слуга провів гостя.

Через пасаж лорд Генрі вийшов на Берлінґтон-стріт і завернув у бік Барклі-скверу[21].

…То ось який Доріанів родовід! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвилювали, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним злочином. Далі — місяці мовчазного страждання і породжена в муках дитина. Смерть забирає матір, а талан хлопчика — сирітство й сваволя старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало юнакові і мовби додавало йому ще більшого чару. За прекрасним завжди криється щось трагічне. Щоб зацвіла найдрібніша квітка, світи мусять корчитись у муках…

А який прегарний був Доріан учора ввечері за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста були напіврозтулені в невинній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали його рум'янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним було все одно, що грати на рідкісній скрипці: він відгукувався на кожен дотик, на щонайтонший порух смичка…

Та й як це захопливо — бачити, як ти впливаєш на іншу людину! Ніщо не може зрівнятися з цим. Перелити на якусь часину власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої власні думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрасті та юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, — в усьому цьому справжня насолода, може, навіть найповніша насолода, дарована людині в наш меркантильний і вульгарний вік з його примітивними плотськими втіхами й банальними ідеалами…

До того ж цей юнак, якого він таким незвичайним випадком запізнав у Безіловій студії, — чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. У ньому є все — чарівливість, незаймана чистота юності, його врода, схожа на ту, яку увічнили в давньогрецькому мармурі… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном або забавкою. Який жаль, що такій красі суджено зів’яти!..

А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Нова манера творчості, свіже бачення дійсності, несподівано навіяне самою лише