Читати книгу - "Солодка Даруся"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Даруся дивилася на те все з вікна почерез фіранок, притулившись чолом до шиби і закривши рот долонею. Так її і застав Іван, як прийшов у хату води напитися.
А на ранок — іще ні світ ні зоря — зчинився на Дарусиному подвір'ї такий лемент, ніби кого дорізали чи пальці у двері клали.
На крики збіглися близькі сусіди і застали таку картину: заспана Даруся, пов'язана кількома хустками, в білій нічній сорочці висунулася мало не до пупа через вікно, а Іван у одних підштанниках кулею вилетів з повітки, не встигнувши обібрати з голови сіно, яке, видно, служило йому подушкою. А посеред двору лементувала дружина колгоспного бригадира Передерія — Ірина, та якось так по-дурному, що встидно було дивитися: букова палиця літала в її руках, як батіг, начебто вона нею мала когось лупцювати; з-під цвітастої спідниці визирала нижня сорочка з надірваною полою; засмальцьована куфайка прикривала широкі шлейки сорочки, а на нечесану голову була накинута газова косинка невизначеного — але ближче до колись білого — кольору.
Ірина кричала так, що можна було подумати, вулицею йде колона евакуаційних підвод: слова їй зашпортувалися в роті, наче спіткалися об каміння. І коли б хто не знав, то сказав би, що за манерою говорити, Ірина — рідна Цвичкова сестра.
Правда, поки почалася бесіда, а точніше, тристороння сварка між Іваном, Іриною та ближніми сусідами, у людські голови вкарбувалася немаловажна (особливо для молодиць) деталь: Іван Цвичок спить від солодкої Дарусі окремо.
Розчаровано зітхнула Варвара, полегшено — Їлена, жалісливо — Марія.
Поки жінкам розвиднювалося на рахунок того, хто де і з ким спить, Іван вернувся в повітку, одягся, вичесав сіно з волосся, став перед Іриною з вилами — і язик йому також почав шпортатися між зубами:
— Що це ти, ґаздине, з самого ранку вельон натягла на голову? Чи не задумала на старість знов віддаватися, що кричиш — язик тобі заплітається? Дивися, ніхто тебе не візьме, бо вже зморщена.
Та й зареготав на всю обору. Від такого неочікуваного нахабства Ірина задихнулася:
— Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатний, що до такої самої дурної пристав, ти злодію ґаліцейський, паськудо паськудна... я на тебе управу знайду, ще не вродився такий, щоби я на нього управи не знайшла... будеш сидіти за злодійство у криміналі — кістки зогниють тобі в нім...
Далі слухати такий колоритний бригадирчин монолог міг тільки хіба що дерев'яний чоловік. А Цвичок був чоловіком живим, отож він сміливо посунув на Ірину з вилами, так ніби мав її зараз узяти на зубці і закинути в саме пекло. А перед самим її носом змінив тактику — забив вила в землю і взяв бригадирку за груди:
— Що тобі у нас треба, гадюко?!
— Як що треба?! — аж сперло їй у горлі. — Як то що треба?! Верни мені украдене бильце від залізного ліжка! Ти намовив дитину украсти з дому половину маєтку — і ще питаєш, що мені треба??! — захлиналася слиною Ірина і, здавалося, задихалася від нестачі повітря.
О, ні. Колись то, розказують старі люди, у першу войну йшло цим селом ціле кінне войсько, а попереду на білім коні їхав сам Чапаєв чи то Брусилов; вигопкувалися гостинцями між двома войнами румунські жовніри, збиваючи кінськими копитами порохи на два сусідські села і на пів села з тамтого — польського — боку; гарцювали у другу войну на конях мадяри із затиканим за капелюхи півнячим пір'ям і рваними онучами у рваних постолах — але такого кресання між дорожним камінням і кінськими копитами, як тепер між Ірининим язиком і її зубами — і близько не було.
Ірина зробила одну — стратегічну! — помилку, назвавши Цвичка злодієм.
Як ви вже знаєте, його називали по селах Буковини і Галичини по-всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Така мовна нерозважливість коштувала тепер бригадирці зірваної Варварою з її голови і затоптаною під ноги газової косинки і Маріїних двох кулаків не так у куфайку, як у плечі.
Цвичок тим часом став перед Іриною, узявши руки в боки, і запитав з притиском:
— Лиш кажи правду, гадюко, бо як збрешеш — тут тобі й смерть настане! Де було те бильце?
— Як де було?! Поза стайнею, на березі, там, де наш кут сміття скидає! Але то бильце наше, ми ним мали курник обгороджувати!
— Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбу3 на заперті! Інакше! — Іван витягнув вила із землі і потряс ними перед бригадирчиними очима, після чого та посунула з двору з непокритою головою, залишивши косинку під чиїмись ногами.
Таким чином, шоу на Дарусиному подвір'ї закінчилося без кровопролиття і особливого рукоприкладства.
Поки сусіди енергійно обговорювали вранішню притичину, Іван тихо зайшов у хату, приступив до Дарусі, що так — напіввисунувшись із вікна — дивилася поверх людських голів, на очах притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові.
Він щось шептав їй на вухо, та навіть коли б на світі стояла вселенська тиша — ніхто не розібрав би слів, що їх сказав солодкій Дарусі Іван Цвичок, лиш після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі.
...Але пригоди із залізом на цей раз у Черемошному не закінчилися.
Десь під обід двері в кабінет директора місцевої восьмирічки відчинилися з шумом і гуркотом — і почерез поріг ввалився-вкотився Дмитро Одайний — комірник колгоспу, якого в селі називали Член Колобок за його опецькувату і круглу фігуру і за непомірно часте вживання слова «член».
— Пане директоре! — не вітаючись, прогуркотів басом профундо Одайний. — Або дайте раду своїм учням, або вам буде давати раду райком партії. Ви знаєте, що я член райкому і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! — і гепнув кулаком по директоровому столі.
Директор — молодий високий чоловік у чорних окулярах — продовжував сидіти за столом, гортаючи сторінки класного журналу.
— Що там у вас стряслося, пане член райкому? — підвів очі над оправою окулярів.
— У мене? — здивувався Одайний. — Це у вас стряслося, бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солодка Даруся», після закриття браузера.