Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мед з дікалоном 📚 - Українською

Читати книгу - "Мед з дікалоном"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мед з дікалоном" автора Юрій Камаєв. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 67
Перейти на сторінку:
ворушив степове різнотрав'я. Над темно-червоною гранню багаття домлівав казанок із кашею, щедро здобреною салом, паруючи смачним домашнім духом. Стиха форкали коні. Поруч стояли складені у піраміду три гвинтівки. Останні жевріючі вогники вихоплювали з темряви обличчя двох безвусих юнаків і літнього дядька.

— Дядьку Грицю, а чому вас кличуть Політиком? — запитав один із юнаків у старшого.

— А бодай тобі, зараз відважу потиличника, щоб мав повагу до старших,— пробурчав той.

— Та ні, ми ж не кпимо, дядьку Грицю. Просто цікаво,— підтримав однолітка другий.

Дядько Гриць недовірливо ковзнув поглядом по безвусих обличчях. Таж наче Сидір і Юрко добрі хлопці, не будуть реготати поза спинами.

— Ет, ви ще молоді, своїх дурниць встигнете накоїти, а от розумний хлоп вчиться на чужих. Тож, може, придасться вам моя байка. Бо політика — то така річ, яку пани придумали, щоб дурити простого хлопа. Тому потрібно на ній розумітися, щоб вас не надурили якісь пройдисвіти. Бо якщо не петраєш у тій політиці — можна не лише без майна лишитися, а й головою накласти. Тож слухайте.

* * *

Було то десь півроку тому. Самі знаєте, що за часи тоді були. Що не день — то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань. А жодне військо цукерок простому хлопу не роздає. Забрали в мене коня добровольці, а замість того лишили папірця. Той благородіє, що коня забирав, каже: прийдеш у город, до коменданта, і він тобі грошей оддасть за помощь у спасенії Росії. Та мені десь та Росія, мені б за коня хоч щось виручити і до весни другого купити.

А кінь у мене один лиш був. Папірцем же орати не будеш. Поїхав я в город — в управу. Та ж у тій політиці нібельмеса. А власть уже помінялася — червоні вигнали добровольців, тож узяли вони мене під білі рученьки — і до Іванової хати. Комісар допитував, наганом погрожував, обзивав контрреволюціонним елементом і кулаком. Ледь не розстріляли, паскуди. Прийшов до села, мало не плачу. Хоч у петлю лізь. Аж раптом дивлюся, із шинку гука мене кум Василь. То не той, що з нашого села, а той, що з Катеринівки. Давно його не бачив. Доки не женився — порядний хлоп був і господар добрий. А далі, переказували, запив. Перестало пуття в хаті вестися. Вже й у селі позичати йому перестали — не віддає. Та, що не кажіть, у всьому жінка винна. Поки дівки — чисті янголятка — лагідні, добрі — хоч до рани прикладай. Тільки не знаю, де потім ті чортиці беруться, з якими ми одружені? Та мова не про те. Дивлюся, кум Василь виходить чистим гоголем — у нових чоботях, пальто городського фасону з доброго сірого сукна. Та й запрошує мене кум до чарки. Я ж ту горілочку лише на Різдво, Великдень та храмовий празник по шкалику пропускав. Та тут і настрій петельний, і кума таки вже давно не бачив.

Розказав я за чаркою йому про свою біду. А кум лише сміється. Каже: в мене за останні два місяці вже третій кінь з'явився, і сукно, щоб одітися, і чобіт кілька пар. Та й грошенята водяться. Схилився мені до вуха і тихо: я навіть кілька гвинтівочок у хлівці приховав і відро набоїв. Та, бачу, не жартує,— цілий жмут грошей дістав, коли з трактирником розраховувався. Видно, пообтерся хлоп у городі, навчився чогось. Бо город — то культура. Там ось усі по-вченому, по-руські говорять.

Тож зібрався я з кумом у город. Жінка, як завжди,— в крик. Потім у плач. Не пущу, каже, з цим пияком. Та й я теж сумнівався, однак що робити? Без коня ж ніяк. Зібрав харчів на дорогу і вкинув до кишені свого Георгія та медалі. Бо кум казав взяти. Ні до чого вони мені тепер, та все ж пам'ять. У п'ятнадцятому в Карпатах за того клятого Ніколая ледь Богу душу не віддав, хай йому на тому світі тикнеться.

От прийшли ми з кумом у город і до самого воєнного комісара.

— Куме,— кажу,— чи ти здурів за москалів воювати? Не хочу я таких зарібків.

А кум мені тихо:

— Якщо хочеш коня — одягай свого Георгія.

Та хочу я коня, без коня ж ніяк.

От підходить до нас цей військовий комісар. Глянув на нас із кумом і аж засяяв.

— От,— каже,— георгіївський кавалер. Одразу фельдфебелем зачісляєм, а там і в унтера пряма дорога. Почєму,— питає,— рєшилі оружиє взять в рукі?

А я здуру ледь не ляпнув про коня. Та тут кум мене виручив.

— Ми,— каже,— ваше благородіє, за вєру, царя і атєчество, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії — жидов і петлюровцев.

Засяяв його благородь, як мідний самовар.

— Орли,— хвалить.

Опреділили нас із кумом у кавалерію. Часть учебна — здебільшого паничики з гімназій, простого люду — то лише ми з кумом. Оділи нас із голочки. Мундири новенькі, шинельки з англійського сукна — зносу не буде. Дали карабінки — теж англійські. Майстровитий, видно, люд ті англійці. Куди москалям до них братися. Та якось не по душі мені все це. Наївся я вже тої муштри на війні. Та кум заспокоює. Вже недовго, каже, і матимеш свого коня.

Отак два тижні минуло. Годували добре, та й благородія тепер уже не ті, що колись. У зуби нижчим чинам ніхто не бив. Видно, війна і їх чомусь таки

1 ... 10 11 12 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мед з дікалоном"