Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

— Аллах тобі простить… Їдьмо додому…

— Я не повернуся.

Чоловік хотів щось сказати, однак Зухра випередила його.

— А твоє взагалі тут не кується й не мелеться! Я працюю тут, а не гуляю, й живу на зароблені гроші!

Мені здалося, що вони ладні виказати своє ставлення й до пані, і до її пансіонату, і до фігурки Діви Марії, однак не стали цього робити.

— Зухра — дочка людини, яку я поважала. Я її маю за рідну дочку, — озвалася Маріанна. — Якщо вона захоче залишитися, буду рада.

Вона подивилася на мене, шукаючи підтримку.

— Подумай, Зухро, і вибирай! — мовив я.

— Я ніколи не повернуся туди, навіть якщо воскреснуть мертві! — рішуче заявила дівчина.

Прихід родичів Зухри закінчився для них невдачею. Вже перед дверима сестрин чоловік кинув їй у вічі:

— Тебе вбити мало!

Вони пішли, а ми ще довго не знаходили собі місця.

Зухра тихо звернулася до мене:

— Скажи, лише чесно: ти вважаєш, що я зробила неправильно?

— Я б хотів, щоб ти повернулася додому.

— Повернутися… з ганьбою?!

— Я кажу «хотів би», Зухро, тобто я був би радий, коли б ти, повернувшись, знайшла там своє щастя!

— Я справді люблю свою землю, село, але я не люблю свавілля!

Коли господиня вийшла, Зухра поспішила скористатися сприятливим моментом.

— Тут я маю кохання, навчання, надію! — сумно визнала вона.

Я зрозумів, що її гнітило. Колись, як і вона, я залишив своє село, яке любив, але жити в ньому не міг. Лише завдяки каторжній праці зміг здобути освіту. Як і цю дівчину, мене звинувачували в усіх гріхах, казали, що вбити мене мало. Як і вона, я знайшов тут кохання, радість пізнання, надію. Нехай Аллах пошле тобі, Зухро, щастя більше, ніж мені!

Стояла пізня осінь, але в Александрії цього не відчувалося — дні були такі ж сонячні, блакитні, без єдиної хмарини.

Одного такого погожого дня я потрапив на майдан ар-Рамль, під кіоском, заваленим книжками та журналами в яскравих обкладинках. Серед них мені посміхався торговець Махмуд Абдельаббас.

— Шановний пане! — сказав він.

Я вирішив, що помилився, розраховуючись за книжки, і тому поглянув на нього з німим запитанням.

— Ви живете в пансіонаті «Мірамар»?

Я кивнув.

— Прошу пробачення. Чи є у вас в пансіонаті дівчина, яку звуть Зухра?

— Звичайно, є, — відповів я.

Ситуація складалася інтригуюча.

— А де живуть її родичі?

— Чому це тебе цікавить?

— Прошу пробачення. Я хочу посвататися до неї.

Я трохи подумав.

— Її рідні живуть у селі, але мені здається, що вони посварилися. А чи знає сама Зухра про твій намір?

— Вона інколи приходить сюди по газети, та я ще ні разу не набрався духу заговорити з нею.

Того ж таки вечора він завітав до Маріанни, аби попросити руки Зухри. Після того ж як хлопець пішов, господиня перемовилася з Зухрою.

Дівчина без вагань відмовила невдасі.

Це все чув Талаба Марзук.

— Ти, Маріанно, зіпсувала дівчину, — сказав він. — Відмила її, одягла в модну сукню, тепер вона спілкується з міськими юнаками і в голові в неї суцільна каша. Боюсь, усе це закінчиться погано!

Коли Зухра принесла мені каву, я сказав їй:

— Тобі треба добряче все обмізкувати…

— Але ти все добре знаєш! — неохоче обізвалася дівчина.

— Тобі не зашкодить ще раз подумати, а то й порадитися…

Вона докірливо поглянула на мене.

— Ти бачиш у мені нікчему, якій на роду написано бабратись у землі!

— Справа в тому, що я вважаю Махмуда Абдельаббаса цілком придатним для тебе чоловіком, і тому…

— Він поверне мене до того життя, від якого я втекла!

Я не знав, що заперечити.

— Якось я чула — він казав про жінок, — вела вона своє,— що жінки різняться лише зовні, але вони схожі в одному: жінка — це просто красива тварина. Єдиний спосіб її приборкати — лозина.

Вона подивилася на мене задирливо.

— Невже це погано — хотіти кращого життя?

Я знову змовчав. Не надокучуватиму тобі своїми дідівськими порадами. Хай береже тебе Аллах, Зухро.

— Таке твориться довкола, а ти, старий лисе, нічого не знаєш, — єхидно посміхнувся Талаба Марзук.

Ми сиділи вдвох у вітальні. На вулиці лив дощ.

— Щось трапилося? — спитав я, передбачаючи якусь прикру звістку.

— Наш бабій аль-Бухейрі таємно готує переворот.

— Про що ти? — спитав я, зразу подумавши про Зухру.

— В нього нова пасія!

— Не мороч голову!

— Добре… Настала черга вчительки!

— Вчительки?

— Еге. Я вже бачив, як вони дивились одне на одного. Хто-хто, а я в таких справах дока, ти мене знаєш!

— Ти все бачиш довкола лише в чорних барвах.

— Дідусю Аміре, — знову всміхнувся Талаба-бек зі зловтіхою, — я запрошую тебе на чудову виставу в театрі «Мірамар»!

Я не йняв йому віри, однак у груди щось кольнуло. А ще ця розповідь Хусні Алама про бійку між Сарханом аль-Бухейрі та Махмудом Абдельаббасом…

— Вони чубилися доти, доки люди їх розборонили, — розповідав Хусні Алам.

Талаба Марзук вирішив перепитати:

— Ти сам бачив?

— Ні. Я почув про це пізніше.

— Втрутилася поліція? — спитала Маріанна, в якої були свої причини тривожитись.

— Ні ж