Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Сархан не прохопився й словом про бійку, ми теж не стали нагадувати йому про неї. Мені не йшли з голови Талабині слова про Сархана та вчительку.

Мені наснився батько. Я бачив, як його винесли з галереї мечеті Абу-аль-Аббаса, де його спостигла смерть, як принесли додому. Я не ховав сліз і чув материне голосіння. Воно лунало в мене в голові, коли я розплющив очі.

Боже праведний, що там твориться? Гамір, як і того разу. Здавалося, пансіонат перетворюється на поле битви. Та не встиг я вийти зі своєї кімнати, як усе скінчилося. Назустріч мені кинулася Маріанна:

— Годі з мене, годі, хай усі йдуть до дідька!..

Я ще не зовсім отямився після сну, коли вона розповідала мені, що трапилось.

А трапилося те, що Сархан аль-Бухейрі побився з Хусні Аламом. Маріанна побачила це, коли вийшла в коридор, почувши гамір за дверима.

Тут я прокинувсь остаточно.

— З Хусні Аламом?

— Уяви собі! Кожен божеволіє по-своєму!

— Чого це вони утнули таке?

— Еге ж. Аби дізнатися причину, треба було бачити, з чого все почалось, а я в цю мить спала, так само як і ти…

— А Зухра?

— Каже, Хусні Алам повернувся додому п’яний і намагався…

— Ні!..

— Я вірю їй, пане Аміре.

— Я теж, але Хусні… З його вигляду я б ніколи не сказав, що він…

— Усе побачити неможливо… Сархан прокинувся від галасу, вийшов за двері, ну й…

— О Боже!

Маріанна потерла шию, неначе хотіла зняти біль, що заважав їй говорити.

— Ні, хай вони всі йдуть до дідька…

— У всякому разі, нехай туди йде Хусні Алам, — мовив розлючено я.

Маріанна пішла до себе в кімнату, ніяк не зреагувавши на мої слова.

Коли наступного ранку Зухра принесла мені каву, я подивився на неї зі співчуттям.

— Я дуже жалкую, Зухро.

Дівчина аж зблідла.

— Немає совісті у людей, — сказала вона.

— Для тебе тут не найкраще місце…

— Нічого, я себе скривдити не дам! Хіба мені вперше?

— Я хотів сказати, це не те місце, в якому має жити порядна дівчина.

— Негідники є всюди, навіть у селі, — відповіла вона вперто.

Нарешті небо проясніло. Я вперше за багато днів вимушеного ув’язнення вийшов на вулицю й побачив зовсім іншу Александрію — чисто вмиту дощами, зігріту золотим сонячним промінням.

Я з насолодою вдивлявся в безмежжя синьої води, милувався маленькими білими хмаринами серед небесного огрому.

Міг насолоджуватися кавою з молоком, сидячи на терасі кав’ярні, як колись це робив з Гураблі-пашею, шейхом Гавішем, пані Лібрескою.

Зненацька до мене підійшов Сархан аль-Бухейрі. Він привітався і сів поруч.

— Як добре, що я вас зустрів, — мовив він.

— Я прийшов попрощатись — вибираюся з пансіонату.

— Ти їдеш звідси? — здивувався я.

— Звичайно. Однак не можу цього зробити, не побачивши вас, аби потім не шкодувати все життя.

Я подякував. Мав багато що спитати у нього, але він не дав мені сказати й слова — простягнув руку й пішов.

Повернувшись до пансіонату, я побачив у вітальні Маріанну, Талабу Марзука й Зухру. Вони були пригнічені. Я мовчки сів.

Першою обізвалася Маріанна.

— Нарешті Сархан показав, ким він є насправді, — сказала вона.

— Я бачив його годину тому в кав’ярні. Він повідомив, що йде з пансіонату.

— Це я вигнала його.

— Він домігся її, — Маріанна тицьнула пальцем у бік Зухри, — а потім оголосив, що одружується з учителькою!

Ми перезирнулися з Талабою Марзуком.

— Тепер зрозуміле його ставлення до родинного життя, — з іронією сказав Талаба-бек.

— Я ніколи не довіряла йому, — й далі міркувала господиня. — Я зараз збагнула його підлу натуру. Тільки пан Мансур Бахі хотів про щось у нього спитати, як він знову поліз битися. Ось тоді я сказала йому, щоб він вимітався геть з мого дому.

Я ласкаво дивився на Зухру. Всьому кінець — негідник утік безкарно. Мене палив гнів.

Зухра підвелася й пішла до дверей.

— Паскуда не заслуговує того, щоб за ним плакатися! — сказав я їй услід і обернувся до Талаба-бека.

— Краще б вона одружилася з Махмудом Абдельаббасом!

— Послухай, діду, — сказав він мені насмішкувато. — Який Махмуд! Хіба ти не розумієш, що вона втратила таке, чого вже не поновити?

Я насупився, ледь стримуючись, а він гнув своєї.

— Де твій розум, старий, де твоя мудрість?

— Зухра не така, як інші. Хай буде милосердним до неї Аллах.

Мене почали бороти сумніви, хоча я не хотів вірити Талаба-бекові, злився на нього. «Яке нещастя», — казав я собі.

Коли Зухра принесла мені каву, нам не було весело. Вона прохала не нагадувати про поради, які я давав їй раніше, й не сварити. Я сказав лише, що вона повинна мужньо зустріти удари долі.

— Ти вчитимешся далі?

— Звичайно. Але з іншою вчителькою, — рішуче відповіла Зухра.

Вона нахилилася до мене й поцілувала в плече, потім прикусила губи, стримуючи сльози. Я торкнувся її чорного волосся своєю зморшкуватою рукою й прошепотів:

— Нехай вбереже тебе Аллах, Зухро.

Того вечора я не виходив з кімнати. Хвороба здолала мене після стількох хвилювань, які я пережив останніми днями. Тим часом надходило Різдво, й Маріанна агітувала мене не здаватися — їй хотілося, щоб я брав участь