Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

Кмітливий пес, ніби розуміючи, що його хвалять, потерся об Арменове коліно…

Коли вони підійшли до штабу полку, назустріч вибіг черговий Вартан. Від подиву він аж рота роззявив:

— А це що таке?

— «Язика» взяв,— стримуючи в собі радісне бажання, якомога спокійніше відповів Армен.

— Де?

— У лісі піймали разом з Чаланком,— дулом автомата він підштовхнув «язика» в спину, наказав:

— Заходь у бліндаж, бандюго…

Про те, як Армен захопив «язика» і як привів його до штабу, ще довго говорили в полку, потім ця історія стала легендою та й покотилася далі й далі… Таке не швидко забувається.

Однієї ночі, повернувшись після перевірки своїх підрозділів, майор Кузнецов зайшов у бліндаж і за звичкою оглянув поснулих бійців. Помітив, що з Армена сповзла шинель (видно, неспокійно спав хлопець), підняв її й обережно, щоб не розбудити, вкрив його. Тримаючи гасову лампу над Арменом, дивився на його майже дитяче уві сні обличчя і нараз помітив на шиї маленький медальйон. Схилився, тихесенько відкрив його — там була фотографія Арменової матері, на звороті якої написано прізвище та ім’я хлопця, рік, місяць і день народження.

«Он воно що,— подумав майор.— Через два дні Арменові виповниться лише п’ятнадцять років».

І от через два дні, тихого, схожого на мирний вечора, майор Кузнецов покликав до себе Армена, Вартана й Бірогли. В бліндажі були ще начальник штабу, комісар, єфрейтор Петренко, молодший сержант Бойко та полкова секретар-друкарка Наталя, яку недавно прислали до них із штабу дивізії.

— Друзі,— сказав Кузнецов,— прошу сідати до столу. А ти, Наталю, будь ласка, постав нам усе, що є смачненького.

Через кілька хвилин стіл мав святковий вигляд. Виявляється, Наталя готувалася заздалегідь.

Усі здивовано перезирнулися, не розуміючи причини такої урочистості. Загадково усміхаючись, майор пояснив:

— Друзі, любі мої, сьогодні нашому дорогому Арменові Месропяну виповнилося п’ятнадцять років…

Хлопець вражено дивився на Кузнецова: хто ж це йому сказав? Усі ж, крім самого Армена, вважали, що йому не п’ятнадцять, а шістнадцять… Ох, як незручно вийшло…

— Армене, любий,— провадив далі майор.— Вітаємо тебе з п’ятнадцятиліттям, здоров’я тобі й довгих років життя, бажаю, щоб ти чимшвидше зустрів свого батька… Армене, дорогий, не треба червоніти, ти сказав мені неправду, бо не міг інакше: ти мужній хлопець і хотів якомога швидше попасти на фронт. Такий обман можна зрозуміти. Полонений, якого ти недавно захопив, відкрив цінні відомості, за що командування полку виносить тобі подяку. Більше того, за виявлену мужність, за сміливий вчинок тебе нагороджено медаллю «За відвагу».

— Правильно, хлопець вартий того! — радісно вигукнув Бірогли.

Армен підвівся, серце йому калатало.

Майор підійшов до хлопця і власноручно прикріпив йому до гімнастерки медаль «За відвагу».

— Поздоровляю з високою нагородою!

— Служу Радянському Союзу! — чітко проказав Армен.

Підходили друзі, тисли йому руку.

— Армене,— попросив майор,— скажи нам, як ти тоді наважився на такий вчинок. Адже той єфрейтор старший за тебе, й дужчий, і досвідченіший… Невже не страшно було?

— Він, розбійник, вдерся на мою землю, а я ще мушу боятися його? — відповів Армен.— Та й нас було двоє — я і Чаланк.

— Гідна відповідь,— сказав майор Кузнецов й, обнявши хлопця, поцілував його в чоло.

Комісар запропонував Арменові написати заяву для вступу до комсомолу.

— Так, пора,— підтримав його начальник штабу.

…Уже наступного дня Арменову заяву зачитали на комсомольських зборах.

— Ну, що ж, товариші,— сказав комсомольський секретар єфрейтор Петренко.— Зважаючи на те, що зараз війна…

— Та все зрозуміло,— нетерпеливо перебив його Бірогли.— Хоробрий хлопець, кмітливий боєць, хороший товариш… Батько його комісар і воює на фронті, а матір закатували есесівці в сорок третьому. Армен же…

— Та що тут довго говорити,— сказав Бойко.— Досить того, що хлопець добровільно пішов на фронт, хоча це й непросто було зробити, відомо ж…

— А те, що він «язика» привів…— додала Наталя.— Медаллю нагороджений.

— Так, рядовий Месропян заслуговує бути прийнятим до лав комсомолу,— підсумував Бойко.

Так Армен Багратович Месропян став комсомольцем.

— Вітаю тебе,— сказав Петренко, потиснувши йому руку.— Віднині ти не просто рядовий боєць.

— Дякую,— відповів Армен.— Служу Радянському Союзу!

Ще не зійшло сонце, ще слався над лісом важкий, мов повсть, сизий туман, коли черговий розбудив Армена:

— Негайно віднеси цей пакет командирові першого батальйону капітанові Бульбі. Обірвався з ним телефонний зв’язок… Ну, вперед!..

Армен швидко схопився на ноги, взяв автомат, заховав за пазуху пакет і вискочив з бліндажа. Чаланк помчав за ним.

— Чаланк-джан, ти не йди,— завертаючи собаку, сказав Армен.— Ану вертайся.

Чаланк уперше не хотів виконувати Арменів наказ — зупинився, безтурботно помахував хвостом. Хлопець погладив його по голові й лагідно став умовляти:

— Тобі не можна на передову. Ти лягай відпочивай, поки я повернуся, добре?

Чаланк неохоче ліг на траву, та, побачивши, що Армен пішов, знову побіг слідом за ним.

— Ох ти мій вірний, дорогий друже, не хочеш лишатися без мене? Але ж на передовій небезпечно, зоставайся, тут тебе нагодують.

Армен умовляв Чаланка, але той жалібно повискував, лащився і дивився на господаря такими очима, ніби хотів сказати: «Не треба мене переконувати, я тебе не залишу самого — куди ти, туди й я».