Читати книгу - "Небезпечне сватання"

Одна стара сива сосна поблизу здіймалася над усіма деревами, а однаково могла опустити лапату гілляку майже прямовисно донизу й посмикати за чуба зухвалого кленка — так грізно, що в нього зі страху починали тремтіти жижки. В тієї грубезної сосни люди весь час обрубували гілля, поки їй набридло і вона погналася вгору так, що тоненька ялинка поряд із нею злякано спитала, чи вона, бува, не забула про зимові вітри.

— Чи я про них не забула? — перепитала сосна і з допомогою північного вітру так відшмагала ялинку по вухах, що та мало не вклякла.

Понура велетенська сосна міцно вчепилася в землю, її пальці виглядали з моху на шість ліктів від стовбура і ще й там були грубші за стовбур верби від самого низу, де він був най-грубший, про що верба засоромлено прошепотіла ввечері хмелеві, який закохано повився навколо неї. Густо вкрита голками сосна відчувала свою силу і, коли приходили люди, махала на вітрі гіллям, немов казала:

— Обрубайте мене, якщо досягнете!

— Ні, вони не досягнуть! — сказав орел і зласкавився сісти на сосну. Він з гідністю склав крила й заходився зчищати з пір’я кров якогось нікчемного ягняти. — Мабуть, запрошу свою королеву оселитися тут, серед твого гілля. їй треба знести кілька яєць, — додав він тихіше, дивлячись на свої голі ноги, і раптом зніяковів, бо його заполонили солодкі спогади про ті весняні дні, коли він п’янів від першого сонячного тепла.

Та скоро він знов підняв голову і глянув з-під навислих брів на темні скелі, чи не летить звідти його королева, адже їй важко носити яйце, треба його десь знести. Орел знявся вгору, скоро сосна побачила високо в чистій блакиті неба врівні з найвищими гірськими вершинами подружжя орлів, що ширяло там, обмірковуючи свої хатні справи. І сосна, ніде правди діти, трохи занепокоїлась, бо хоч як вона пишалася собою, а ще більше було б чого пишатися, якби її віття заколисувало орлину родину. Та ось орел з орлицею завернули в бік сосни й сіли просто на неї. Не гаючи часу на розмови, вони заходилися зносити хмиз на гніздо. А сосна ще ширше розгорнула гілля — адже тепер уже ніхто не стане на нього важитися.

Невдовзі весь ліс зашелестів про те, якої шани доскочила стара сосна. Над озерцем, віддзеркалюючись у воді, стояла гарненька берізка. Вона вважала, що має право чекати взаємності від попелястого чабаника, бо він не раз дрімав після обіду на її вітах. Вона огортала його пахощами своїх сережок, приклеювала дрібних комашок до листочків, щоб чабаникові легше було їх ловити, а в спеку навіть звивала для нього з гіллячок піддашок, покритий зеленим листям. І чабаник справді хотів уже оселитися тут на літо, аж ось на тобі — на сосні розташувався орел! Лихо, та й годі. Бідолаха побачив, що йому доведеться шукати нового житла. Він прощебетав березі зворушливу прощальну пісню, але тихенько, щоб не почув страшний сусід.

Стривожилася і зграйка горобців у вільшині. Вони вели таке розпусне, галасливе життя, що дрізд на ясені недалеко від них ніколи не міг вчасно заснути і не раз лаяв їх, аж ліс шумів. Поважний дятел із сусіднього дерева, бувало, так реготав, коли чув його лайку, що якось мало не впав на землю. Та ось на сосні з’явилися орли і дрізд, горобці та дятел, усе птаство, що жило на деревах і в кущах, перелякано кинулось хто куди. А дрізд, тікаючи, присягався, що тепер вибере собі житло якнайдалі від горобців.

Хоч як весело світило сонце, ліс стояв порожній і зажурений. Раділа тільки стара сосна, але хіба цього досить? Щоразу, коли налітав північний вітер, ліс боязко хилився, лише стара сосна відбивалась від нього могутнім гіллям, і орел кружляв над нею спокійно і плавно, наче то був не навальний шквал, а легенький подмух, що доносив пахощі живиці.

Разом зі старою сосною тішився і весь її рід. Сосни не думали про те, що цього року жодна пташка не помостить на них гнізда, а гукали своє:

— Геть звідси, голото! Ми всі одного роду!

— Он де ти! Про що це ти думаєш? — зненацька почув Турб’єрн сестрин голос.

Інгрід розсунула кущі і, сміючись, підійшла до нього. Він підвівся.

— Ет, усяке лізе в голову, — відповів він, задерикувато дивлячись не на сестру, а на дерева в неї над головою. — А втім, скажу: про мене в селі надто багато говорять, — додав він, струшуючи з себе глицю.

— Чого тебе завжди так зачіпає людський поговір?

— Сам добре не знаю… але… все-таки люди ще ніколи не говорили про мене того, чого б я не хотів зробити, якщо вже не зробив.

— Це щось страшне, Турб’єрне!

— Знаю, що страшне, — мовив він і, подумавши, додав — Але це правда.

Інгрід сіла на траву, а він і далі стояв, дивлячись кудись поперед себе.

— Мені не важко стати таким, як вони хочуть, та хай би краще дали мені спокій.

— А все-таки ти сам винен.

— Може, але й вони також винні… Я вже сказав, нехай дадуть мені спокій! — майже крикнув Турб’єрн, дивлячись на орла, що ширяв над ними.

— Що з тобою, Турб’єрне? — прошепотіла Інгрід.

Він обернувсь до неї і всміхнувся.

— Нічого. Просто всяке лізе в голову, я вже казав. Ти сьогодні бачилася з Сюневе?

— Так, вона вже перебралась на полонину.

— Сьогодні?

— Так.

— Із сульбакенською чередою?

— Так.

— Тра-ля-ля!

Сонце сипле золото над гаєм.

Трум-тум-тум!

Чи не там любов моя гуляє?

Трум-тум-тум, тум-тум!

Пташка у гніздечку злякано здригнулась,

Сонце каже