Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Завтра й ми виганяємо худобу, — сказала Інгрід, щоб звернути його думки в інший бік.

— Я пожену череду, — сказав Турб’єрн.

— Ні, тато сам хоче гнати.

— Он як! — протягло мовив Турб’єрн і замовк.

— Він питав сьогодні про тебе, — знов озвалася сестра.

— Справді? — Турб’єрн зрізав ножиком гіллячку й почав обстругувати з неї кору.

— Аби ти частіше розмовляв з татом, — лагідно сказала сестра. Потім додала — Він тебе дуже любить.

— Може, й любить, — погодився брат.

— Він часто говорить про тебе, коли тебе немає.

— Зате рідко озивається, коли я є.

— Ти сам винен.

— Може, й винен.

— Не кажи так, Турб’єрне. Ти ж бо сам знаєш, чого тато сердиться на тебе.

— А чого?

— Сказати тобі?

— Що ти мені можеш сказати, Інгрід? Ти знаєш те, що й я.

— Так. А все одно скажу: ти надто багато собі дозволяєш. А тобі відомо, що тато цього не любить.

— Не в тім річ. Він хотів би тримати мене, як дитину, за руку.

— А як же інакше, коли ти з усіма б’єшся?

— По-твоєму, хай люди роблять і говорять усе, що їм заманеться, а я маю терпіти?

— Ні, але ти міг би часом і зійти комусь із дороги. Тато ніколи ні з ким не бився, і його в селі шанують.

— До нього, напевне, так не чіплялися, як до мене.

Інгрід помовчала, потім оглянулась і мовила:

— Може, не варто знов повертатися до цього, але я таки скажу тобі: не ходи туди, де бувають твої вороги.

— Ні, саме туди я піду! Недарма мене звуть Турб’єрном Гранлієном.

Він обстругав гіллячку й розколов її навпіл. Інгрід сиділа й дивилася на нього. Нарешті вона нерішуче спитала:

— Ти знаєш, що Кнут Нордгауг приїхав додому на сестрине весілля?

— Знаю.

Сестра підвела на нього очі й докірливо мовила:

— Ох, Турб’єрне, Турб’єрне!

— То що, по-твоєму, хай ще нахабніше стає між мною і кимось?

— Він не стає між вами. Принаймні стає не більше, ніж хтось хоче того.

— Ніхто не знає, хто чого хоче.

— О, ти добре знаєш!

— В кожному разі, сама вона нічого не каже.

— Як тобі не соромно!

Інгрід сердито глянула на брата, встала й озирнулася назад. Турб’єрн кинув гіллячку, сховав ножика в чохлик і обернувся до сестри.

— Слухай, мені вже все це остогидло. Люди перетирають на зубах її і мене тому, що ми не на очах. А з другого боку… я ніколи не буваю на Сульбакені, бо не подобаюся, бачите, її батькам. Мені не можна заходити до неї, як інші хлопці заходять до своїх дівчат, адже Сюневе в нас майже свята!

— Турб’єрне! — стривожено вигукнула Інгрід, та він ніби не чув її.

— Тато не хоче замовити за мене слово, каже: «Заслужи її, то й матимеш». Балаканина, сама балаканина. І що я можу на це відповісти? Я навіть не знаю, чи вона справді…

Інгрід кинулась на брата і, озираючись назад, затулила йому рота долонею. Тієї миті кущі знов розхилились, і з них вийшла висока, струнка, рум’яна дівчина. То була Сюневе.

— Добрий вечір! — привіталась вона.

Інгрід глянула на брата так, ніби хотіла сказати: «От бачиш!» У його очах теж світився докір: «Навіщо ти це влаштувала?» На Сюневе їм було соромно дивитись.

— Я на хвилину сяду біля вас, бо дуже сьогодні набігалась, — сказала Сюневе й опустилася на траву.

Турб’єрн повернув голову, наче хотів подивитись, чи там, де вона сіла, не мокро. А Інгрід глянула в бік Гранлієна й раптом крикнула:

— Ой-ой, Красуля знов відв’язалась і пішла на оране! Ох і шкідлива ж! І Лиска за нею! Терпцю вже з ними немає. Добре, що ми скоро будемо на полонині!

Вона помчала вниз, навіть не попрощавшись. Сюневе відразу підвелася.

— Ти вже йдеш? — спитав Турб’єрн.

— Іду, — відповіла дівчина, але не зрушила з місця.

— Побудь трохи, — попросив він, не дивлячись на неї.

— Іншим разом, — тихо відповіла вона.

— Може, доведеться довго чекати.

Сюневе звела на нього очі, він також глянув на неї, і обоє надовго замовкли.

— Може, сядеш? — трохи збентежено озвався нарешті він.

— Ні,— відповіла дівчина, залишаючись стояти.

Турб’єрн відчув, що в ньому наростає злість, та враз сталося те, чого він не сподівався: Сюневе ступила крок до нього, нахилилася, зазирнула йому в вічі і, всміхаючись, спитала:

— Ти сердишся на мене?

Турб’єрн побачив в очах у неї сльози.

— Ні,— відповів він і почервонів як буряк. Він простяг їй руку, але вона через сльози не

помітила цього. Він опустив руку і спитав:

— То ти все чула?

— Чула, — відповіла Сюневе, знов глянула на нього й усміхнулась, але очі її ще більше наповнились сльозами. Турб’єрн не знав, що йому робити.

— Я, мабуть, говорив дурниці,— вихопилось у нього.

Голос у нього був дуже лагідний. Сюневе опустила очі й ледь відвернулася.