Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Не балакай про те, чого не знаєш, — мовила вона тремтячим голосом.

Турб’єрн зовсім розгубився. Він раптом відчув себе малим, безпорадним хлопцем і, не знайшовши інших слів, сказав:

— Пробач мені.

Тепер Сюневе остаточно розплакалась. Турб’єрн більше не міг витримати. Він підступив до дівчини, обняв її, нахилився й спитав:

— Ти теж кохаєш мене, Сюневе?

— Так, — схлипуючи, відповіла вона.

— І через це мучишся?

Вона промовчала.

— Через це, кажи?

Вона заплакала ще дужче й спробувала звільнитися з його обіймів.

— Сюневе! — мовив він і ще міцніше пригорнув її.

Вона притулилась до нього, гірко плачучи.

— Давай трохи побалакаємо, — попросив він, садовлячи її на траву і сам сідаючи поруч.

Вона витерла сльози й спробувала всміхнутися, але не змогла. Турб’єрн узяв її за руку й зазирнув їй у вічі.

— Сюневе, кохана, чого мені не можна ходити на Сульбакен?

Вона не відповіла йому.

— Ти ніколи не просила за мене батьків?

Сюневе знов нічого не відповіла.

— Чому не просила? — спитав він і за руку притяг її ближче до себе.

— Не зважувалась, — тихо відповіла вона.

Турб’єрн спохмурнів, підігнув одну ногу, сперся ліктем на коліно й опустив голову на руку.

— Якщо так, то я, певне, ніколи не прийду на Сульбакен, — нарешті сказав він.

Замість відповіді Сюневе почала скубти ялівець.

— Ну так… я робив багато такого, чого… не повинен був робити. Але можна було б і до мене поставитись поблажливіше… Я непоганий. — Він помовчав і повів далі:— Я ж іще зовсім молодий… маю всього двадцять років… і я… — Він ніяк не міг докінчити своєї думки. — Але той, хто мене справді любить, — почав він наново, — той повинен… — Він збентежився й замовк. І раптом почув біля себе її глухий голос:

— Не кажи так… ти не знаєш, як я… Я не можу про це сказати навіть Інгрід… — Сюневе знов заплакала. — Мені так тяжко!

Турб’єрн обняв її і міцно пригорнув до себе.

— Побалакай з батьками, — прошепотів він, — і побачиш, що все буде гаразд.

— Я зроблю так, як ти хочеш, — так само пошепки відповіла вона.

— Як я хочу?

Сюневе обернулася до нього й обняла його за шию.

— Кохай мене так, як я кохаю тебе! — довірливо мовила вона і спробувала всміхнутися.

— А хіба я не кохаю? — тихо й ніжно відповів він.

— Ні, не кохаєш, бо не хочеш послухатись мене. Ти розумієш, що нас могло б поєднати, але не робиш того. А чому не робиш? — Почавши говорити, Сюневе вже не могла стриматись. — Боже мій, якби ти знав, як я чекаю того дня, коли нарешті побачу тебе на Сульбакені! Але весь час чую, що ти поводишся не так, як слід… Від своїх батьків це чую!

І Турб’єрн раптом усе зрозумів. Він уявив собі, як Сюневе ходить по Сульбакені й тужно чекає на ту щасливу мить, коли з чистим сумлінням зможе привести його до своїх батьків. І він сам винен, що та мить ніяк не настане.

— Чому ти мені не сказала цього раніше, Сюневе?

— А хіба я не казала?

— Ні, так, як тепер, не казала.

Сюневе на хвилину задумалась, тоді мовила, від бентеження бгаючи фартушок:

— Це, мабуть, тому, що я… не насмілювалась.

Невже вона боялася його? Ця думка розчулила Турб’єрна, і він раптом поцілував Сюневе — вперше в житті поцілував дівчину.

Поцілунок так приголомшив її, що вона враз перестала плакати й розгублено глянула на нього. Тоді спробувала усміхнутися, але зніяковіла і опустила очі. А коли знов підвела їх, то вже всміхалася всім обличчям. Більше вони нічого не говорили, тільки трималися за руки, проте не зважувалися стиснути їх міцніше. Нарешті Сюневе легенько відсунулась, витерла очі й пригладила коси, що трохи були розкуйовдились. А Турб’єрн дивився на неї і думав про те, що коли вона боязкіша за інших сільських дівчат і хоче, щоб до неї ставились делікатніше, то він так і робитиме.

Турб’єрн провів її до пасовиська, що було недалеко від того місця, де він працював. Він залюбки взяв би її під руку, але його опанувала якась несміливість, страшно було навіть доторкнутися до неї. Вже саме те було дивиною, що він іде поряд із Сюневе. Коли вони розходилися, він сказав:

— Більше ти не почуєш про мене нічого поганого.

Удома він застав батька за роботою — той носив зерно з комори до млина. Все село мололо борошно в гранліенському млині, коли вода в навколишніх річках пересихала. А в Гранлієні її завжди було вдосталь. Мішків було багато, і всі великі, а деякі навіть дуже великі. Неподалік від млина мати й Інгрід прали на річці білизну. Турб’єрн підійшов до батька і взявся за мішок.

— Допомогти вам?

— Не треба, я сам переношу, — відповів Семун, легко завдав мішок на плечі й рушив до млина.

— їх тут на обох нас вистачить, — мовив Турб’єрн, поставив сторч два великі мішки, нахилився й завдав їх собі на спину, тримаючи кожний через плече рукою, а з боків притискаючи ліктями.

На півдорозі він зустрів батька, що йшов по нові мішки. Той швидко глянув на сина, але не сказав нічого. Коли Турб’єрн знов ішов до комори, то зустрів батька з двома ще більшими лантухами. Цього разу Турб’єрн узяв тільки один малий мішок. Коли Семун