Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Плаче жінка молодая,

Ще й маленькі діти…» йой… Мамо, хочу питки, додому хочу…

Та втеча — вже історія втечі.

Спів і плач, стук коліс,

Чужа мова незрозуміла і свой Окам’яніла.

На каміннім хресті — розіп’ятий бойко, зраджений Іудою в чорній камізельці і з гнилими зубами.

Сірі воли тягнуть по болоті фіру лиха, що зветься Україна.

Лише там дано було нам зрозуміти, що тут Україна…

Я розповів тобі це, синку,

коли ти вернувся і знов захотів піти.

Лице давно не голене, на плечах затепла для травня куртка, комір сорочки чорний від поту.

— Тату, коли я дізнався, що ви в тому домі, мені не захотілось жити. Я би спалив братову хату, якби вона була з дерева. Чесне слово! Був би щасливий, коли б ці жлоби позбулися того, що накрали. Поїхав забрати вас звідти, а мені кажуть: втік ваш тато. І сказали куди…

— Я думав, вони не знають… — здивувався Басараб.

— Пенсію вашу дали. Правда, довго не вірили, що я ваш син.

Гриць витяг з кишені жмут грошей і поклав на стіл.

— То є добре, — втішився старий. — Буде за молоко заплатити сусідці, та й тобі дам.

— У мене, тату, ціла купа грошей.

— Та хіба в тюрмі платили?

— Тату, я вже три місяці як звідти вийшов.

— Чого ж не писав, не приїхав?..

— Е, — скривився Гриць, — не будемо про це говорити! Я вже лисий і старий. Ніхто б і не подумав, що маю тата. Сиротою легше жити.

— Не кажи так.

— Я у вас трохи побуду, добре? Натомився. Хіба не гнівайтесь, як одного разу прокинетесь, а мене нема.

— Хіба ж я не знаю тебе, Грицю?

— Потім про все поговоримо. Їсти хочеться.

— Я зараз до сусідки підскочу, щось принесу.

— Пошліть когось в магазин за куривом.

— Добре, Грицю.

Поки Михайло в старечих руках ніс банку молока до хати, його молодший син заснув на ліжку, скинувши хіба грубі зимові черевики… Він не будив його, навіть намагався не дивитись, щоб син не збудився від погляду. Пішов гроші тратити до магазину.

— Що ви так біжите, Басарабе, як молоденький? — питалися в нього люди.

— Син до мене приїхав, Григорій…

Басараб накупив повну торбу їстівного, прихопив пляшку горілки. Взяв чайник, дві миски, кишеньковий ліхтарик. Ледве дотягнув усе додому.

Грицько спав аж до ранку. Старий постелив собі на канапі й сяк-так перебув цю ніч, раз у раз прокидаючись. Було дивно чути в хаті чийсь віддих. Іноді Гриць стогнав, але не від того, що йому боліло, а так, як стогне перемучений дорогою чоловік.

Під лавкою темнів рюкзак. Басараб був певний, що то увесь Грицьків маєток: трохи білизни, сорочок, светр, штани… У нього самого було небагато речей, коли він тут з’явився. А тепер і чайник, і каструлі, і ліхтарик. У колишній міській квартирі лишилося повно речей, але жодна з них не була йому потрібна в тому домі. Та й зараз не потрібна. Син з невісткою забрали їх собі, а квартиру він здав державі. Він би переписав її на Грицька, але це виявилося неможливим. Син і невістка гризли йому душу, аби пустив квартирантів або ж їх прописав. Вони би вже знали, що робити з квартирою. Сам Басараб не збирався туди вертатись. Грицько щось двадцять літ бурлакував, потім сидів у колонії і як мав кудись вертатись, то хіба до Урожа. Він лише так каже, що піде… Звісно, піде. Але вернеться. Може, захоче поставити собі нову хату.

Басараб встав, коли вже добре розвиднілося надворі. Тихенько розпалив піч, начистив бульби і поставив варитися. Грицько був худий, як гак. Видно, гризота його з’їла. Вбити чоловіка машиною — того вистачить на все життя. На найситніших харчах не від’їсишся. Навіть тяжка праця не вилічить, бо чоловік створений не задля роботи, а робота задля нього.

До людей, які роблять щось одне, приходить чужий. І його не хочуть прийняти до себе. Грицько повторить батькову долю, якщо знайде притулок тут, де коріння роду Басарабів. Але пам’ятатиме він уже менше, пам’ятатиме тільки себе. Його батьківщина — це він сам. Батьківщина старшого сина — його майно. Це їхня опора, яку так легко вибити з-під ніг. Неможливо вибити з-під чоловіка лише землю.

Може, воно й ліпше. Лишившись без нічого, людина зникає і обриває зв’язок зі світом. Вона вже не мучиться. Тільки мало хто вибирає цей шлях по своїй волі. Треба народитись здоровим, щоби залишатись самим собою до кінця, уникнути всіх сітей. Щойно народжене дитя — це теж перлина, яка має діяти згідно своєї первісної чистоти, а не згідно того, що закладене в неї прикрим досвідом батька і матері.

— Колись я дуже хотів, щоб ти був схожий на мене. А тепер бачу, що тоді ми були би з тобою зовсім чужі. Я мав би тебе лише навчити найпростішої речі — розважливості. Того було б доста…

— Якраз цього вам не вдалося, тату. І слава богу. Я роблю те, що мені хочеться, і ні за чим не жалію.

— Ти робиш