Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Це — мій стиль. Я щасливий, коли мені вдається змусити долю звернути вбік. Даруйте, тату, чоловік в тюрмі знає хіба книжну мову і на волі говорить лише нею. Бо між зеками самі мати… Але суть ви зрозуміли? Оце й тримає мене на світі, за що й вип’ємо.

— Не бійтеся, тату, — перейняв Грицько батьків погляд. — Я майже не п’ю. З усіх людей тільки з вами можу отак спокійно говорити і відчувати при цьому велику любов і повагу. Мені завжди було жаль старих людей. У них і гривеник на пиво попросиш, і розкажеш найпаскудніше — і вони тебе зрозуміють. Я, певно, таким не буду. Під кінець життя збиратиму пляшки чи здохну, десь у поїзді або в електричці. Раніше я цього боявся, а тепер байдуже. Як ви помрете, я стану ще байдужішим. Я вам тому й не писав, щоб не шарпали добрі люди з певних кіл за мої гріхи. Приїхав сюди по своїй волі й не буду від вас відкуплюватись грішми. Зеник вам нічого не тикає?

— У мене ж пенсія. Жив у місті доти, доки мав силу. Ти ж знаєш нашу квартиру, скільки там усього треба доглянути, прибрати. А тут я ожив: город, як бачиш, засадив, повітря здорове… І смерті не чую коло себе.

— Ви добре виглядаєте, тату. У вас душа здорова, а на моїй уже живого місця не лишилось. Я б тут жив, якби знав, що вилікуюсь. Пожертвував би й своїм «стилем». Зрештою, це теж було б у моїм стилі. Поворот — і вже позаду нічого нема, щезло з очей. Безліч поворотів, ніби безліч оновлень. Втрати, чим їх більше, тим легші.

— Людина не залізна, — зауважив Басараб. — І кожна втрата їй дорого коштує. Невже ти думаєш, що я весь час був спокійний? Навіть якби хотів, мені б це не вдалося. Голод, війни, еміграція, втечі… Все міняється з часом. Не змінюється лише те, з чим ти народився, бо воно дається не долею, а природою чи богом. Я вночі думав над тим. Треба раз у раз спинятись і прислухатись до природи. Там — сама правда. Дуже мало людей народжується підлими. Це у них в крові. Може, їхні предки мчали на конях, грабуючи і винищуючи все на своєму шляху, бо вважали, що коли не вони, то їх… Я й сам сумніваюся, чи вдалося б навернути отих людей до добра.

— Тату, то все філософія, яка набридає ще до того, як її почуєш! Я мав час подумати. Цілих три роки думав і дійшов висновку, що в стоячій воді форель не живе. Слава богу, не кожен з нас такий, як форель…

— Але форель любить бистру і чисту воду. Тому ні в Дністрі, ні в Бистриці вона не живе, бо вода уже не така чиста.

— Це вже деталі! — відмахнувся Грицько і на якийсь час замовк. Розмова обох їх втомила.

— Тихо тут увечері. Все спить. Як у стоячій воді. Бачите, тату, мені вистачило кількох днів, щоб знову відчути себе фореллю. Я сюди пішки прийшов. Із самого Львова. І грошей не було. Зрештою, хіба в них справа? Міліція затримала за бродяжництво. Хочеш мандрувати — мандруй у відпустку або на пенсії. Отак мене зустріли рідні краї. Я би міг за дві години сюди приїхати, але хотів пішки, щоб згадати, що це таке — свобода йти куди тобі заманеться на своїх ногах. Ох, тату, якби ж то озлобленість, а то байдужість, котра вбиває охоту до всього! Оце зветься кінець молодості…

— Що ж, синку, — зітхнув Басараб, — у людини не один вік…

— Я нічогісінько не зробив, нічого! — урвався голос Грицькові.— Нічого не навчився, не прочитав і десятої частини тих книжок, які мав прочитати; я не любив нікого, врешті-решт, — лише втікав, щоб не загрузнути в брехні і підлості. Єдине, чим я можу гордитися, це те, що я ніколи не робив зла слабшому за себе. Бачите, тату, ви в мене за сповідника…

— Якщо легше, то говори. Я дам тобі прочитати Сковороду. Я півжиття вчуся у нього спокою. Він казав, що рід людський — це чорна книга і треба її читати забавляючись.

— Знаєте, мені здається, що ви все життя спостерігали, до чого я докочуся. Добре, що хоч не казали потім: «Я так і думав». Я довго шукав у вашій святості слабкого місця, бо абсолютно досконалий хіба господь-бог. Тепер бачу, що ви ніколи не втручались. Ви нас створили, щоб ми самі давали собі раду. І от маєте: один — вічний волоцюга, а другий — жлоб і куркуль. Тіштеся, тату!

Гриць розвів руками, далі схопив з цвяха зеленого капелюха і подався з хати в чому був. Уже й по розмові. Може, й краще: провітриться, охолоне хлопець. Накурив як, нічим дихати… Михайло рушився, щоб відчинити двері, й тут його щось вдарило в груди, аж заточився. А потім слабість, відняла йому руки й ноги. Мусив перечекати.

…Йшли вони неширокою дорогою через Глинне, Горішню Дубину, через ліси, які кінчалися грубими буками на Підбузькій горі. При самім її чубку чорніли ялини, пристанисько ведмедів. Ясно-зелена ліщина гнулася на прохід. Хлопчики вільно проходили попід нею, а він мусив піднімати гілля рукою. Жінка-чужинка лишилася в місті, не хотіла сюди їхати. Вони йшли утрьох, і чоловік радів, що пам’ятає, куди веде стежка. Чим далі в ліс, тим тихше поводили себе діти. Врешті він обняв їх за плечі, хоча йти отак було незручно, і стривожені голівки торкались його стегон. Боже, які його діти ще малі й беззахисні, думав він. Коли вже вони виростуть настільки, щоб самим прийти, безпомильно вгадуючи шлях, до Вербового потоку і сміливо дивитись згори на гостре сіре каміння.

У лісі проясніло. Це означало, що вони виходили.

Сріблясто-зелене жито пускало вузьке колосся в небо.

«Дивіться», — сказав чоловік, повернувши обох хлопців лицем до долини. У нього паморочилося в