Читати книгу - "Вічний рух"

Мій батько вважав мешканців Кліо представниками єдиної Земної цивілізації, для яких назва «кліотійці» визначає лише місце народження, так само як «марсіани» або «плутонійці». Він був ровесником нової ери, котра повела свій лік від посадки на Зеленій рівнині невеличкого десантного корабля Темпоральної служби Землі, та очевидцем усіх тих колосальних змін, що відбувались на Кліо протягом останніх десятиліть. Звичайно, батько віддав належне мужності та працелюбності наших предків, які перетворили малопридатну для життя планету у квітучу космічну гавань, але часто в розмовах та суперечках любив повторювати: «Неможливо жити одним героїчним минулим!» А майбутнє, на його думку, полягало у поверненні «загубленої, але щасливо віднайденої дитини» в лоно міцної материнської сім’ї. Він був серед найактивніших прихильників Федеративної угоди і її підписання вважав головним досягненням у своєму житті, а весь вільний від роботи час присвячував вихованню в дусі особистих переконань єдиного улюбленого сина, прагнучи не допустити повторення гірких помилок дідуся Лукача.

Я дотримуюсь заповітів свого батька і хоча «кліотієць» означає для мене трохи більше, аніж просте космографічне поняття, я ніколи не забуваю про нашу приналежність до могутньої цивілізації Матері-Геї.

Проте я відвідував зібрання радикалів не тому, що повністю розділяв їхні погляди. Наприклад, методи боротьби, які вони сповідували, одразу відштовхнули мене своєю різкістю та прямолінійністю, за що я тут же потрапив до розряду лібералів. Однак мені було цікаво проводити час у товаристві цих молодих людей, випробовувати себе в політичних дискусіях, і навіть трохи потішити самолюбство увагою симпатичних радикалок. Що ж до небезпеки, яка нависла над Кліо і мала б затьмарити веселу атмосферу зустрічей, то більшість із присутніх намагались її не переоцінювати, так само, як і я. І лише невеличка групка ультрарадикалів постійно закликала до пильності та вимагала проведення серйозніших акцій.

Отак спливали день за днем, і в мене чомусь навіть думки не виникало, що потрібно якось розшукати Мартіна і зустрітися з ним хоча б заради ввічливості. Невдовзі я побачив його за столиком вуличного кафе в товаристві кількох приятелів. Поки я вагався підходити чи ні, Мартін сам помітив мене і ще здалеку енергійно замахав руками. Ми тепло обійнялися, як і личить давнім сердечним друзям, і невдовзі, зіславшись на термінові справи, Мартінові знайомі залишили нас на самоті.

— Ну, давай, Артеме, розповідай про своє життя-буття, — випередив мене Мартін. За час, що минув після нашої останньої зустрічі, він якось посерйознішав і справляв враження людини, котра досягла неабиякого становища в суспільстві.

Відверто кажучи, заводити в четвертий чи п’ятий раз одну й ту ж пісню не надто приємно, і тому я спробував якомога лаконічніше описати головне, уникаючи зайвих деталей. Однак Мартін не піддався на мої хитрощі. І незабаром я почав викладати йому такі подробиці, про які, здавалося, й сам давно забув. Коли тема нарешті була вичерпана, він похитав головою і з нотками легкої заздрості промовив:

— Ну, Артеме, про таке життя можна й мемуари писати! Це тобі не моє чиновницьке животіння на Кліо.

— А ти що, Мартіне, подався в чиновники? — здивувався я.

— Уяви собі, — засміявся Мартін, — та ще й не які-небудь. Перед тобою — шеф Сенатської канцелярії!

— О-го! — настала моя черга хитати головою. — І це такій людині немає про що розповісти?!

— Ну, чому ж, якщо тебе цікавлять скандальні подробиці сутичок між обранцями народу або помилки, яких здатен припуститися сенатор у словах типу «плебісцит», — тоді приготуйся слухати!

— Та облишмо їх, Мартіне, хай живуть! — відмахнувся я. — Не станеш же ти стверджувати, що весь свій вільний час проводиш у канцелярії чи залі засідань. А різні там офіційні прийоми, зустрічі зі знаменитостями, великосвітські раути та інші приємні атрибути політичного життя?

Мартін поглянув на мене з легкою усмішкою, потім враз посмутнішав і взяв зі столу свій келишок.

— Давай вип’ємо, Артеме, — запропонував він, — за політику, астронавігацію та нашу з тобою зустріч.

Ця несподівана зміна в його настрої мала б виглядати вельми інтригуюче для непосвяченої людини, роль котрої я грав, однак задати цілком природне в такому випадку запитання було вище моїх сил. Деякий час ми посиділи мовчки, нарешті Мартін зітхнув і промовив:

— Розумієш, Артеме, все, що ми маємо в нашому житті, утворює таку собі… піраміду, де кожен елемент чогось вартий лише при наявності інших… важливіших… Хворий чоловік не відчує справжнього щастя, поки йому не повернуть здоров’я, найкращий витвір мистецтва не принесе істинної насолоди голодному чи замерзаючому… Ти розумієш?

Він дивився на мене, все очікуючи цього банального питання, але я не міг, не міг змусити себе поцікавитись тим, про що давно вже знав, і лише невизначено кивнув головою.

— Вона покинула мене, — прозвучало гірке визнання Мартіна, і його губи торкнула невесела посмішка.

— Але чому, Мартін? — тільки тепер спромігся озватись я.

— Важко сказати, Артеме, — зітхнув він. — Ще дуже давно у наших взаєминах з’явився невеличкий, ледь помітний дисонанс, на який я просто намагався не звертати уваги. Тоді мені здавалося, що все це просто Леанчині примхи, котрих можна швидко позбутись, проявивши достатню твердість. Боже мій, яким же я був ослом!

Мартін відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі, повільно похитав головою і по хвилі продовжив:

— Так, Артеме, я був ослом, бо замість того, щоб виявити та полікувати хворобу, заганяв її глибоко всередину. І так, уражені вірусом взаємного нерозуміння, ми з нею жили довгих кілька років. Аж поки не знайшовся привід… Ти пригадуєш мою колишню подругу з Молодіжного театру?

Я кивнув головою, і з глибини пам’яті виринуло гарненьке личко, в обрамленні пишного каштанового волосся, з великими, як тоді жартували,