Читати книгу - "Знайди мене"

У другому класі з’явилося те, що, здається, примирило та об’єднало батьків: Марічка стала солісткою шкільного хору. Її переставили з краю в центр і навіть дали вивчити кілька пісень, які вона буде співати сама. Сама!

Два роки Марічка була майже щасливою. На сцені – хай маленькій, шкільній – вона жила іншим життям, почувалася легкою та невагомою. Вона дивилась у зал, на вчителів, учнів, а бачила себе майбутню – знамениту, яскраву й дуже багату. Марічці було байдуже до всього іншого. До того, що дівчата в класі остаточно поділилися на групки відповідно до багатості, а її та ще двох дівчат приписали до найгіршої; і до того, що хлопці, спостерігаючи за ними, часто дозволяли собі обра`зи та неприємні жарти; і до того, що на ту ж оцінку, що й іншим, їй доводилося знати набагато більше.

У Марічки з’явилась мета – стати як Іра Білик. Дівчинка знала напам’ять усі її пісні, дивилась усі виступи, відеокліпи й записи концертів по телевізору, намагалася наслідувати рухи, манери, вимову, сміх. Вона часто розглядала себе в дзеркалі й тішилася своїм обличчям: великі сіро-зелені очі, густі вії, маленький носик і губки бантиком.

Марічка не думала про те, що з часом може змінитись, зараз вона була гарною й мала голос, який хвалили всі вчителі, особливо – керівник хору… А тепер у неї поріз на чолі. Зашита розпухла рана, від якої болить пів обличчя. А що буде, коли вона загоїться? А якщо не загоїться? Якщо залишиться величезний рубець, як у дядька із сусіднього будинку, якого до гикавки бояться всі її друзі й навіть старші намагаються з ним не сваритись? Як вона буде ходити до школи?

Погане передчуття змінилося страхом, панікою, і Марічка побігла на кухню до батьків. Їй треба почути, що все мине, що все буде добре. Їй треба, щоб мама обняла, заспокоїла, щоб тато усміхнувся і знов назвав своїм Чудесним Соловейком. Їй треба позбутися страху…

Батьки не сварилися, мама не плакала, не кричала – вона стояла, витягнута, як струна, зі стиснутими кулаками, і дивилася на тата майже з ненавистю.

– Ма-а-ам…

– Тобі було сказано сидіти в кімнаті!

Марічка відступила і схлипнула. Чому мама така зла на неї? Через поріз? Але ж то не її вина, вона не хотіла такого собі.

– Ти щось хотіла?

Тато намагався говорити спокійно, але Марічка чула, що голос тремтить від злості. Невже і він злий на неї?

– Я… хотіла… воно зійде?

Тато видихнув і присів біля Марічки. Вона помітила, як він, дивлячись у її незапухле око, намагається всміхнутись, як колись – легко, підбадьорливо, по-змовницьки, – і йому не вдається, а вимучена усмішка здається приклеєною до обличчя.

– Усе буде добре, от побачиш. Завтра лікар скаже те саме. А тепер іди до себе й почитай щось, бо ти вже, певно, забула всі букви за літо.

Марічка ображено закусила губу й пішла у свою кімнату. Читати не хотілося, букви розпливались, пекло і сльозилось око, ще й рана почала боліти. Хоч не настільки сильно, щоб знов ризикнути піти до батьків, однак кожен рух віддавав пекучим уколом, і їй здавалося, що рану знов зашивають, але тепер вона це відчуває.

Марічка скрутилася калачиком на ліжку, заплющила очі та спробувала знову помріяти про майбутнє. Ще вчора це було так легко: вона на сцені, у різних костюмах, із підмальованими очима і вкладеним волоссям, танцює, співає, і зал допомагає їй… Сьогодні нічого не клеїлося. Такі ще вчора чіткі картинки сьогодні розмивались, і страх стискав горло. Завтра… Завтра лікар скаже, що все буде добре, і вона знов зможе мріяти.

Усю дорогу до лікарні Марічка стискала татову руку. Вона так боялася, що аж крутило в животі, але вперто повторювала подумки, як заклинання: «Чоло заживе, чоло заживе, чоло заживе…»

Коли тато провів її через довгу чергу до дверей, Марічка вже ледь не плакала. Здавалося, на неї дивляться всі, а одна жінка навіть сказала, зацитькуючи малого хлопчика:

– Диви, будеш нечемний і лазитимеш, де не треба, і тобі таке буде.

А мама, як навмисно, заплела дві тугі коси, чим повністю відкривала чоло, і єдине, що Марічка могла, – опустити голову низько-низько, аж підборіддя впиралось у груди.

Коли тато відчинив двері в кабінет і пропустив її, Марічка зраділа лише на мить, а тоді побачила Івана. Він знов тут і дивиться так уважно, ніби чекає на щось; так, ніби навмисно прийшов, щоб подивитися на неї.

Марічка прикусила губу й опустила голову. Вона більше не могла дивитись Іванові в очі. У них не було вчорашнього несподіваного страху, тільки… блиск, як на футболі… Він прийшов, щоб подивитись на неї, на її рану… щоб… хвалитися потім хлопцям, що дивився на страшне?..

Дівчинка побачила, як Івановим обличчям пройшла хвиля: на мить стиснулись губи, наморщився ніс і примружились очі. Лише на мить – але були в тому і відраза, і якась неприємна цікавість… Марічка відчула себе тваринкою в зоопарку, мавпочкою в клітці, наляканою увагою, криками і тим усім непотребом, який кидають у неї діти… Тією мавпочкою, яку вона бачила два місяці тому в заїжджому зоопарку і якій сама кинула в клітку недоїдене яблуко…

Коли медсестра відвела її в сусідню кімнату і почала обробляти рану, Марічка навіть не смикнулася, хоч пекло й щипало. Вона лише хотіла якнайшвидше додому, залізти під ковдру, заховатись від усіх і спати, спати, спати – і прокинутись, коли вже все буде добре.

Медсестра обережно приклеїла пластир і усміхнулась.

– Ходімо, там уже твій тато зачекався.

А тато стояв блідий, із міцно стиснутими губами й опущеними плечима. Він не мав такого поганого вигляду навіть тоді, коли казав, що закривають завод.

У Марічки все скрутилося всередині, хотілося підбігти до тата, вхопити за руку й спитати, що сталося, але ноги стояли на місці, голос зник і бракувало повітря. Це через неї тато такий.

Він усміхнувся, простягнув руку:

– Усе буде добре. Ходімо додому.

Усе буде добре? Неправда! Неправда! Медсестра вийшла, лікар відводить погляд, а Іван… усміхається. Йому весело!

І вперше за весь час Марічка розізлилась. На друзів, через яких усе це сталось і які тепер навіть не заходять; на маму, яка ні разу не пошкодувала; на лікаря й тата, які дурять своїм