Читати книгу - "Серце не обдуриш"

Руслан сидів збоку й насторожено дивився на дівчину.

– Щось сталося?

– Ні.

– Якщо не хочеш… Ми доп’ємо вино, і я відвезу тебе додому.

Леся бачила, яка величезна напруга ховається в його погляді, стиснуті губи ледь побіліли.

Її вабило до нього, і вона не могла зрозуміти, чому злякалась. У звуках лісу не було нічого зайвого чи чужого, сонце лоскотало шкіру крізь гілля сосен, а її тіло мліло, вимагаючи продовження.

Леся простягла руку, усміхаючись, вхопила його комірець і потягла до себе…

Вони стояли біля дверей її квартири, і Руслан, міцно обіймаючи, лоскотав подихом її вухо. Леся притислась чолом до його грудей, щоб сховати обличчя у волоссі. Вона почувалась щасливою, як ніколи до того, і не хотіла, щоб Руслан бачив усмішку, що, як їй здавалось, робила обличчя дурнувато-задоволеним.

– Ти як Ру.

– Ру? А хто це?

– Не можу повірити, що ти не читала.

Леся хитнула головою.

– І навіть мультфільму не бачила?

Він дражнив її, говорячи тихо, знав, що з голосу ще не зникли ледь хрипкі нотки, і в Лесі від того перехоплювало подих.

– Каюсь… То хто це?

– От тобі й домашнє завдання, завтра перевірю.

Завтра… Дівчина обійняла його за стан і притислась сильніше. Здавалось, він піде – і зникне те диво, що змушує її серце шалено битись.

Леся глибоко вдихнула й відважилась запитати:

– Може, зайдеш на чай чи каву?

– Вибач, не сьогодні.

Щось болісно смикнулось біля серця й потекло вниз холодною хвилею.

– Чому?

– Тільки не ображайся, – Руслан чмокнув її в носа, – у мене завтра дуже важлива зустріч. Потрібно підготувати ще купу паперів, зустрітися з Артемом і все обговорити. Я зателефоную завтра, як тільки звільнюсь, і ми домовимося про зустріч.

Він зігнутим вказівним пальцем підняв її підборіддя й заглянув у очі.

– Лесю, знай: мені байдуже, чи до сьогодні в тебе хтось був, тепер ти – моя жінка.

І Руслан поцілував її так владно та пристрасно, що губи пашіли ще довго після того, як він пішов.

Автомобіль летів трасою на величезній швидкості. Артем стискав кермо й нервово матюкався крізь стиснуті зуби, а Руслан переглядав теку з паперами та намагався згадати, у який файл поклав ключ адміна до свого сайту.

– Ну ти скажи, яке падло! Як він міг пообіцяти таке за нашою спиною?

Артем ударив кермо долонею, і машину ледь хитнуло вбік.

– Заспокойся. Вб’єш нас дорогою, і не буде кому натовкти морду Іванові. Крім того, без ключа їм навіть найкращі хакери не допоможуть, там особливий захист… Та де ж той файл?

Руслан ледве стримався, щоб не пожмакати папери, та опанував себе й почав знову їх перегортати.

– Ключ уже в них, Панов так і сказав. Як він міг, скотина, та ж цей сайт годує нас всіх! А Панов, наволоч, вирішив наостанок зіграти благородство: «став підпис – і ще й купу бабла отримаєш»!

Артем знову нервово вдарив рукою кермо та вилаявся.

– Тьом, перестань, ще не все пропало. Зараз найважливіше дістатись до компа.

– І що ти зробиш?

– Я ж тобі вже казав: там особливий захист, крім ключа, є чорний хід.

– Тобто?

– Чорний хід. Лок.

– Руль, я не дурак, але не розумію, про що ти.

– У цього сайту подвійний вхід: якщо я ввійду з лока, пароль автоматично анулюється, і з сайту викине всіх адмінів, крім мене.

– Ну, Руля, ти таки геній. А мовчав весь час… І добре, що мовчав, а то б Іван, падлюка, і лок здав.

– Гаразд, заспокоїлись і їдемо додому. Я заблокую сайт, а Іван нам більше не партнер і не друг. Без варіантів.

Руслан спакував папери в теку, повернувся, щоб кинути її на заднє сидіння, і завмер – їх наздоганяв чорний джип. Машина могла їхати у своїх справах, але в нього чомусь з’явилось недобре передчуття.

– Слухай, а в Панова є джип?

– Поняття не маю, а чого питаєш?

– Та так, нічого, – Руслан подивився в дзеркало, – здалось.

Джип не робив спроб наздогнати, тримався на стабільній відстані, і Руслан майже заспокоївся. У думках він був уже біля будинку Лесі й уявляв, як вона вибіжить йому назустріч, усміхнена, трохи зніяковіла і така гарна. Він згадував її запах, її дотики й сміх, її ніжність та пристрасть і розумів, що знайшов саме ту, єдину.

– Ти чому такий задоволений?

– Знаєш, Леся вважає мій ідеал жінки суповим набором.

– То її звуть Леся. І вона може тебе обламати. Ти мусиш нас познайомити.

– Познайомлю якось при нагоді. Збав швидкість – ми на міст виїжджаємо. І вибач, що змусив тебе бути водієм.

– Не страшно, твоя ластівка мене теж слухає.

– Ага, слухає. На виході обов’язково заклинить ремінь безпеки, от тоді я на тебе подивлюсь.

Напруга трохи спала, Артем зменшив швидкість і простягнув руку до радіо, шукаючи іншу хвилю. Приймач тихо зашипів, і раптом Руслан почув наростаюче гудіння, погане передчуття повернулося з подвоєною силою. Боковим зором він побачив, що джип наздоганяє їх і впевнено йде на обгін.

– Панов не міг… Тьома, газуй!

– Що?..

Джип від’їхав трохи набік, тоді різко повернув і вдарив машину в бік. Перш ніж Артем зумів вирівнятись, джип ударив ще раз, і їхній автомобіль вилетів з мосту в яр. Руслан ще встиг подумати, що у кіно в таких випадках завжди хтось бачить і спішить на порятунок, а тут – нікого. Порожня траса й чорний джип…

А потім усе відбувалось повільно: політ, удар, бризки скла в обличчя, вирвані двері, і він наче збоку спостерігає, як його тіло лежить за кілька метрів від машини, закривавлене, неприродно вигнуте, а над ним неймовірно чисте небо й клубки темного жару торкають шкіру…

Вересень, 2012

– Лесько, я знаю, що ти вдома! Відчиняй двері! Я чую, як ти ходиш! – Ярина гупала кулаком і кричала на весь під’їзд. – Лесько, ти що, сказилась? Хоч трубку візьми! Пари вже тиждень, як почались! Тебе універу виженуть! ДУ – РА!

Ярина приклала вухо до дверей і прислухалась. За дверима повна тиша. Вона була певна, що ще кілька хвилин тому чула кроки, брязкіт посуду – помилки бути не могло. У Лесі точно щось сталось, але вона не хоче розповідати, ховається.