Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

Виконуючи повищі резолюції, українське жіноцтво переставило усю свою діяльність згідно з ролею жінки в часі війни. У зредагованій К.Малицькою відозві, оголошеній дня 28 грудня 1912 року, накликує Жіночий Організаційний Комітет українське жіноцтво до чуйности та готовости стрінути велику історичну хвилину, що рішатиме про долю українського народу. В цій відозві говориться:

«Щонебудь принесе нам будучність, ми мусимо бути готові на кожну і найстрашнішу евентуальність. Послідні дні тривоги і непевности навчили нас, як мало ми всі приготовані до рокової хвилі, як слабими, несвідомими, нерішучими застала б вона широкі маси нашого народу. І тому, хоч на европейськім політичнім небосклоні дипломати вивісили білу хоругов миру, ми дальше стоїмо під знаком бойового клича… Ми ждемо такої рокової лискавки, що вкаже нам наш власний шлях, до власної поведе цiлі».[22]

Вслід за тим, частина жіночої молоді вступила як рядовики до існуючих стрілецьких гуртків, із яких пізніше утворилась окрема жіноча чота під проводом Олени Степанівни при товаристві «Січові Стрільці ІІ» у Львові, – інші стали учасниками санітарних курсів, а управа жіночої організації приступила до великого діла – збірки матеріяльних засобів для потреб стрілецького руху, щоб утворити сильну матеріяльну базу для майбутньої визвольної боротьби, та щоб політичні несподіванки не заскочили нас неприготованими в останній хвилині.

Мало це бути обов'язком старшого громадянства, політичних та господарсько-кооперативних діячів – допомогти молоді вибудувати потрібні фінансові основи для здійснення її задумів. Але провід народу на жаль ще на півтора року перед вимаршом перших сотень УСС-ів, в вересні 1914 року на фронт у Карпатах, – не виявив належного інтересу до справи підготови організації збройної сили, якої вагу так глибоко тоді зрозуміло наше жіноцтво. Дня 18 лютого 1913 року появляється у львівських часописах друга знаменна відозва Комітету Жіночої Організації за підписом Константини Малицької, Олени Степанівни та шести інших видатних жінок зі Львова із зазивом до українського громадянства складати грошові датки на фонд «Потреби України».[23]

Коли безпосередня загроза війни хвилево минула, тоді видав Комітет Жіночої Організації дня 20 березня 1913 року третю відозву, стверджуючи живий та щирий загальний відгук нашого громадянства на попередній заклик комітету. Фонд «Потреби України» перемінено на «Невгасаючий Фонд України». У цій відозві читаємо:

«Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь… Нехай тридцятимільйоновий український народ повітає найближчу заповідь нової війни мільйоновим національним фондом. Мрії? Може покищо мрії. Але хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витраченнй на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі – вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиннться востаннє перед фатальним питанням: бути, чи не бути?..»[24]

Велике почуття історичної відповідальности, глибоке розуміння положення українського народу, всеукраїнське, соборницьке наставлення, бойовий, революційний ентузіязм та непохитна віра в перемогу української справи, – що з такою силою б'ють із кожного слова наведених вище закликів українського жіноцтва – це один з найкращих документів його великої ролі в ті історичні дні.

На всі три відозви Комітету Жіночої Організації відгукнулось українське громадянство з особливим одушевленням, складаючи багатотисячні суми на національний боєвий фонд. В цей спосіб положили тверду основу для здійснення великої ідеї: власними силами, без чужої помочі, власними матеріяльними засобами, зібраними всім свідомим народом, – хотіли творити своє самостійне життя та за нього боротись. Ця ідея власних сил стала в майбутньому провідним дороговказом нашої визвольної боротьби. Коли в місяцях серпні і вересні 1914 року надійшла ця сподівана історична хвилина виступу Українського Січового Стрілецтва до боротьби за Україну, то за зібрані українським жіноцтвом гроші змогли вдержатись та проіснувати в перших кількох тижнях його молоді сини, брати і чоловіки, що станули тоді в ряди УСС.

Вслід за повищим ідеологічним підготуванням та пропагандою самостійницько-стрілецької думки – йшла безперервна виховно-військова праця внутрі багатьох таємних військових гуртків, що почали в тому часі основуватись при різних організаціях, головно Січах та Соколах, та серед студентської і середньошкільної молоді.

Для плянової військово-виховної і організаційної праці – основано у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет, а на його голову вибрано Івана Чмолу.

До гурта осіб, що творили цю студентську стрілецьку групу належали: Василь Геник, Омелян Кучерішка, Іван Чмола, Іван Жила, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Степан і Ярослав Індишевські, Дутчак, Юліян Охримович, Осип Квас, Василь Кучабський і інші.

Ця студентська стрілецька організація, що була центром підготови стрілецького руху у Львові, влаштовувала військові вправи та виховно-військові виклади, складала перші військові підручники та творила військову термінологію. Вона почала робити старання в справі легалізації українського мілітарного руху через затвердження владою статутів українських стрілецьких товариств. Був плян, тим способом зробити дотеперішню малочисленну таємну організацію – організацією масовою, що обіймала б найширші кола молоді та легальним шляхом вела свою військово-підготовчу й ідейно-виховну роботу.

Зразком і прикладом були існуючі вже від 1910 року, добре зорганізовані польські «стрілецькі дружини», які існували на основі статуту, затвердженого владою та отримували від неї поважну допомогу, як дозвіл користуватися військовими стрільницями та іншими військовими уладженнями. Їм давала військова влада для сталого вжитку кріси найновішої системи, військові шатра та інше устаткування.

Польські стрілецькі товариства (Огжелєц, Звйонзек Стжелєцкі) мали значний вплив на постання і дальшу працю українських стрілецьких організацій. Наставлені ідейно на