Читати книгу - "Поеми, Леся Українка"

таки частенько. Що ж, стоять,

не скаржаться, мов горя мало!

Лиш, як жаби заскреготять,

чи соловейко защебече,

вони від страху затремтять,-

один одному щось лепече.

Сказав за те старший вояк:

«Балачки, бач, не діло варти!»

Вони тоді помовкли так,

як миші,- бачать, що не жарти.

Та стали вже мовчать і вдень,

як до котрого обізвешся,

то він тобі мовчить, як пень.

Ну, вилаєш або всміхнешся…

Еге ж пак, ви хотіли знать,

як пострілялись ті якути?

Я б вам радніший розказать,

та щоб те знать - там треба бути.

Постріляними їх обох

знайшла їх наша зміна вранці,

були при них і гроші - в мох

загорнені лежали в ранці,

розбою, значить, не було,

а ворогів вони не мали,

до того й слідство все прийшло,

що то вони сами стріляли.

Та й вразно стрелили - я чув -

не мучились і півгодинки…

Вже ж то не поєдинок був,

які там в диких поєдинки?

Тифліс.

20.04.1906

Гей, на бога, що за дивне диво?

Не знайшов юнак з ким побрататись,

не знайшов між хлопців побратима,

не знайшов межи дівчат посестри,

а надибав вілу білу в горах,

вілу білу з поглядом урочим,

обмінявся з нею пірначами,

цілував її в обличчя біле,

стиснув руку і назвав: «посестро!»,

а вона його: «мій побратиме!»,

та й помчали вкупі геть у гори.

Їдуть поруч по горі зеленій,

і говорить побратим посестрі:

«Віло біла, любая посестро,

чи ти бачиш, як чорніє долом?

Чи то галич налетіла чорна,

чи то гору турки обступили?» -

«Побратиме, то не чорна галич,

тільки турки гору облягають,

облягають, хмарою поймають,

хутко нас вони обступлять колом».-

«Віло біла, любая посестро,

утікай, поки здорова, звідси,

в тебе кінь крилатий, чарівницький,-

як майне, то не збіжать і турки

на своїх арабських виноходцях».-

«Бійся бога, милий побратиме!

Що за слово ти оце промовив?

Чи на те ж браталась я з тобою,

аби мала так ганебно зрадить?

Коли хочеш, утікаймо вкупі,-

дужий кінь мій нас обох врятує».

Згорда мовив побратим на теє:

«Неподоба лицарю втікати!»

Вже ж на те не обізвалась віла,

лиш коневі крила буйні в’яже,

щоб не здумав сам майнути вгору,

потім в’яже поводи докупи,

аби коні врозтіч не розбіглись:

«Се ж я наші долі поєднала».

Побратим іще її вмовляє:

«Віло біла, любая посестро,

хоч у тебе розум чарівницький,

але в тебе все ж дівоче серце,-

як обступлять вороги тісненько,

то коли б ти, сестро, не злякалась».

Не сказала віла біла й слова,

тільки погляд кинула урочий,

наче той пірнач блискучий, гострий.

Ще хотів юнак їй щось промовить,

та навколо турки обступили,

заячали, наче хижі круки,

зайняли посестру й побратима,

хочуть їм назад в’язати руки,

та в ясир забрати молоденьких,

але ті, немов орли завзяті,

не даються ворогам в неволю,

хоч і знають, що не вборонитись,

не хотять зганьбити ясну зброю.

Скарай, боже, злого яничара!

Перебив коню на крилах пута.

Вілин кінь почув, що крила вільні,-

як шарпнеться, як майне угору,

перервав і поводи шовкові

та й злетів із вілою під хмару.

Тут закляв юнак свою посестру:

«Скарай, боже, тебе, віло біла,

що зламала ти братерське слово!

Щоб і той не мав довіку щастя,

хто коли збратається з тобою!»

Кинув геть юнак пірнач злотистий

і зломив надвоє гостру шаблю:

«Гинь ти, зброє, коли гине щирість!..»

Бачить віла згубу побратима,

вділ спадає, наче стрілка з лука,

та, на лихо, не на гору впала,

а в долину, на зелену сосну,

зачепилась там завоєм білим,

наче хмарка, що сплила з верхів’я.

Добува блискучу шаблю віла,

обтинає білую намітку,

наче сарна, кидається вгору

до свого юнака-побратима.

Добіга до полонини віла…

Леле, боже! Там нема ні духу,

тільки чорна вся трава від крові.

Гляне віла: кручі та узгір’я,

та кудою ж турки подалися?

Де вони поділи побратима?

Чи живий він, чи пішов до бога?

Заридала, загукала віла:

«Гей ти, коню, ти, маро крилата!

Де ти там під хмарами ганяєш?

Через тебе побратим загинув,

поможи ж мені знайти хоч трупа!»

Кличе віла, і гукає, й свище,-

по долинах люди кажуть: «Буря!»

Кличе віла, а сама блукає

по узгір’ях, загляда в безодні

та шукає свого побратима.

Потьмарився віщий розум з туги,

і померк урочий погляд з горя,-

не пізнати, що то віла біла.

Так не день, не два вона блукала,

викликала огиря з-під хмари.

Аж нарешті кінь почув той посвист,

прилетів з просторів невідомих,

впав додолу, мов гаряча куля.

Закипіло серце вілі білій:

«Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!

хоч би я могла тебе убити,

все б мені на серці легше стало!..»

Обізвався віщий кінь до віли:

«Не клени, кохана господине,

Якби я тебе не виніс в небо,

ви б дістались у полон обоє.

Не на те ж ти вілою вдалася,

щоб тебе в’язали людські руки!»

Мовчки віла огиря сідлає,

а на серці мов гадюка в’ється.

Віщий кінь словами промовляє,

потішає господиню любу:

«Не журися, люба господине,

не журися, в тугу не вдавайся,

ми знайдемо твого побратима.

Як живий він, ти його врятуєш,

а як мертвий - чесно поховаєш,

та й не буде межи вами зради!»

Мовчки віла на коня сідає

і пуска уздечку геть на