Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

Мене, коли ціле життя я складаю

За щастя, за волю питимого краю?

Забутливі люди... а ти ж, моя мила,

Зозуле кохана моя сизокрила,-

Чи ти ж не ділила зо мною надії,

Чи ти ж не пестила коханої мрії,

Чи ти ж не спаляла юнацькую волю

На ворога встати за люд свій, за долю?

Чого ж, як бездольця схопили карати,

Ти так безнадійно схилилась на грати,

Не скажеш поради, як винести муки,

А тільки ридаєш, ламаючи руки?!.

1882

У пишному салоні,

Круг чайного стола,

Розмова йшла про коні,

Про цукрові діла;

Хтось кинув тут про молодь…

І загули гуртом:

«Вона здіймає колоть,

Не учиться цілком,

Вельможних не шанує,

Не ходить по церквах:

Освіта нам руйнує

Всі скрепи й божий страх...

В заліза взять ідеї

І молодь всю, дотла!»

Я глянув тут на неї:

Вона як сніг була,

Горіли йно шалене

Їй очі-зіроньки...

Я знаю, що про мене

Не ті в тебе думки!

1882

Як ніч, насовується туча

І небо млою окрива,

Гуркоче грім, а буря злюча

Дуби з корінням вирива,

Здіймає-гонить хвилі-гори

На почорнілім, лютім морі

І човна бідного гойда

Понад безоднею хисткою…

Погинеш, пловче, в боротьбі!

Куди й боротися тобі

З тією силою сліпою?

Не одного борця вона

Уже поринула до дна!

Під завірюху та негоду,

Серед буяння в світі зла,

Чи не піти в свою господу,

Чи не зложить і нам весла?

Замкнути серце потай миру

Й наладнувати в себе ліру

Для власних мук, для власних сліз,

Для потайних лише погріз,

Бо там, на шарварку людському,

Де брат на брата гострить ніж,

Де повселюдно йде рабіж,-

Там не чутно уже нікому

Серед гармидеру й турбот

Моїх пісень, моїх скорбот!

Ні, тричі ні! Хай краще струни

Порве мій лемент навісний!

Коли кругом у ранні труни

Борців лягає гурт тісний,

Коли юнацька сила в’яне,

А там сміється щось погане,-

Не про кохання, не про рай,

Поете, голосно співай!

Але розваж словами брата,

Що й не виходить із заліз;

Скропи росою твоїх сліз

Ті рани від ударів ката

Й душі замученій, слабій,

Відвагу піснею навій!

Не бійся вражої наруги;

З святим вогнем лети туди,

Де панування скрути, туги

Та віковічної біди...

Співай, ридай і будь готовий

Замість лаврового - терновий

Вінець узяти на чоло...

Нехай тебе роздавить зло,

Але що смерть? Хвилинна страта,

А далі - слава голосна...

Той умирать щасливо зна,

Хто зна свого любити брата,-

А за таку лише любов,

Співець, ти жити будеш знов!

Холод... вільготь... Мов сопілки

Завелись у грудях враз...

Швидко край... Давай горілки,

Вип’єм, друже, на цей раз!

Бач,- надворі мряка, сльота,

Тіло пухне гірш та гірш...

А на серці ж то нудота...

Ет, сповняй по вінця ківш!

Пам’ятаєш, завірюха

Била нам в піддашнє скло,

Як мене давила скруха

І рятунку не було?

Одібрав листа я з дому:

Ненька хвора, без шага,

Все-то жде мого диплому,

Цілі ночі сновига:

Всі достатки положила,

Віддала й життя мені...

Ну і жде, що юна сила

Їй скрасить останні дні:

«Син, мовляв, покриє втрату,

Осягне ще важний чин...»

А мене - шелесть! - із штату,

Не вказуючи причин!

Оголомшений, мов громом,

Я сікнувся до ножа...

Дав мені ти пляшку з ромом

І промовив: «Не вважай!

Захопи оцеє в руку

Та в горлянку перекинь...

На́бік геть безсилу муку

Ради вищих, брат, святинь,

Та й не падать же без бою,

А лягти по боротьбі!»

А залегкою рукою

Я налив тобі й собі...

Ну і став аж до знемоги

Борюкатись за життя:

Помозолив руки й ноги,

А намарно, без пуття...

Мов таврованого, гнали

Від роботи і труда:

Дні безрадісно спливали,

Як осінняя вода.

Голод, холод, безпорада,

За грядуще скритий страх,

А до того ще ізрада

Товари́шів по думках -

Довели мене до краю,

І я ждав лише часу...

Але в мент того одчаю

Стрів я дівчину-красу:

Очі - зорі, личко - гоже,

Рай - ухмилка, срібло - сміх...

Як кохав її, мій боже,

Як бажав їй щастя, втіх!

Що́ при їй і кривда, й скруха?

Але щастя тут не нам:

Бідним доля - зла свекруха,

Рідна ж мати - дукарям!

Ну й кохана... що ж пак? - Скрута,

Шкода пишної краси:

Все живе - і квітка, й рута

Прагне сонця та роси...

А навкруг іще звірюки...

Із отарою прониз...

Ех, не витримав я муки:

Він і з місця не поліз...

Ну, мене й взяли з оселі

До гратчастого вікна...

Там упевнивсь я, що в хмелі

Йно порадонька одна...

Що ж, сліпої сили криця

Нас зламала взагалі...

Ех, мій друже,- все дурниця

На запроданій землі...

Тільки в пляшці цій порада -

Є на дні багато мрій...

Хоч мені вона і вада,

Та дарма! Повніше лий!

1892

Ніч згори зорить очима,

Всюди тиша млява...

Тільки в церкві світло блима,