Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

Ой піду, щоб збутись суму,

Я на ту вечірню,

Та свою розважу думу -

Тугу неомірню…

Подивлюсь на ту голоту,

Як вона зітхає,

Як свою німу скорботу

Слізьми виливає;

Подивлюся, власні болі

Вирву геть із лона,

Та за скривджених од долі

Положу поклона!

Дивлюсь на тебе, і минуле

Знов вирина зі дна нечуле

І будить в хворім серці рій

Колишніх образів та мрій;

З тебе, красо, очей не зрушу…

В мою пустелю темну, душу,

За кілька мученицьких літ

Прилинув знов вечірній світ

І всяяв променем руїну;

Давно пере́житу хвилину

Я в хворих грудях чую; знов

Вогнем знайомим грає кров,

Тріпоче маревом натхнення.

Вуста шепочуть мертве ймення,

Надія зноситься слаба,

На серці тихшає злоба...

І знов жага на світі жити,

Чинить добро, людей любити

Й оддать душі надбитий хист

Країні рідній на користь…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так в сивім попелі руїни

Таяться довго ще жарини

І ждуть на бурю день за днем,

Щоб знов спалахнути вогнем.

Вечір. Тихо, ясно…

Зірочка зоріє...

Із садочка красно

Пахощами віє;

Стеляться сутіні,

Тумани лягають;

Кетяги жесміні

В вікна зазирають.

Щось гуде струною

Над бузком жвавенько;

В лузі над водою

Тьохнув соловейко;

Пісня одгукнулась

З темрявого гаю…

Серце стрепенулось,

Змучене до краю:

Знов зрина жадання

Тихої розмови,

Щирого братання,

Вірної любови!

Нахилилася головка,

Пасмо звисло на щоці…

І мелька невпинно голка

У худесенькій руці.

Шитво панське на коліні,

Каганець і світ дньовий...

І тремтять легкі сутіні

З-під стріластих темних вій.

Довгий кашель в довгі ночі,

Вітру стогін під вікном...

І червоні завжди очі,

Не знайомі з тихим сном.

Спина зігнута в роботі,

Зверху латаний платок...

Не смачний, мабуть, голоті!

Загорьований шматок!

Коли від нена́тлої муки

Огорне сумний тебе ляк,

І ти свої стомлені руки

Не здіймеш до праці ніяк;

Тоді, у ту скрутну годину,

Ти, зірко, мене пом’яни,

І я на пораду прилину

До тебе з південь-сторони:

Закоханим словом зігрію,

Розважу на серденьку сум,

Скрилю полохливу надію

На розвій святих наших дум;

Своєю міцною рукою

Піддержу тебе у пітьмах,

І ми тоді вкупі з тобою

Таки проверстаєм свій шлях!

Чи пам’ятаєш, як з тобою

Прощавсь я пізньою добою?

Вечірня зіронька зійшла

В безодні синій над горою;

Понад дібровою німою

Якась пташина проплила;

На сході геть чорніла хмара…

А ти бліда, як та примара,

Стояла з смутком на чолі,

Ламала рученьки малі

В німій скорботі - і розваги

Тобі подать не мав я зваги…

Майнула хвиля, час настав,

І блискавицею спалав

В твоїх очах огонь од муки;

Свої знеможенії руки

Кругом мене ти обвила

І тяжко, тяжко заридала…

Моя ти зоре! Чи ти знала,

Як та сльоза мене пекла?

Минули роки, сивий волос

Морозить голову, а я

Все гину, зіронько моя,

І чую твій надбитий голос,

І досі тяжко й гаряче

Твоя сльоза мене пече!

Дунаю, Дунаю! Наш діду старезний, коханий!

Чого каламутний? Чи крів’ю упився ти п’яний?

Ревеш, скаженієш, аж горами хвилі повстали,

Шумують, гвалтують, зірвати силкуються скали.

Віки пролітають, а скали ворожі, понурі

Тіснять тебе, діду,- не ймуть їх ні хвилі, ні бурі…

І марно ти стогнеш, як діти твої у неволі,

Не знаючи правди, не знаючи щасної долі.

Ніч остання, без кінця і краю,

Як же довго плинеш, наче п’яна.

Ой, хутчій неси мене з аркана

В інший край, де сліз нема й одчаю,

Де нема ні гвалту, ні знущання,

Де усі гамуються страждання.

Краю рідний, мій коханий краю,

Як кохав тебе я щиро змалку,

Все віддав! І кров’ю наостанку

Я догану прадідів змиваю,

І за люд свій, за його недолю

Віддаю життя своє без болю.

Гей, надіє! Серце ниє з нуду:

Освіти хоч раз мою темницю,

Віри дай, що згин мій хоч на глицю

Прискорить прийдешнє щастя люду.

Ох, мовчиш... навколо тиша й стума…

Та і довга ж ти, остання дума!

Скінчилася мука твоя…

Тепер зійде щастя зоря!

І в пісні зелених дібров

Воскреснеш ти, велетню, знов,

І образ за волю борця

У їй буде жить без кінця.

І поки-но волі - нарід

Ховатиме в серці твій слід:

Ти згинув, але твоя кров

Натхнула до брата любов -

І в сере, прибите згола́,

Одвагу і силу влила.

Ми в січі підіймем твій стяг

І пройдемо пасмо звитяг,

І доні розкішних долин

Прославлять в піснях твій загин;

Але без сльози на очах,

Аби не зневажить твій прах!

Ох, і