Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

«Я ж тут живу!» – закліпав хлопець.

– Але й не твій! – спробував огризнутись. – Я теж тут живу, і дах, він же для всіх, і я можу… – Хлопець, недоговоривши, здувся. Що він, у біса, може? Що він узагалі хотів сказати?

Її першим пориванням було піти геть. Однак уже за мить дівчина передумала. Хвиля обурення затопила груди: це її дах, це він їй заважає, а не вона йому, тож нехай сам забирається! Вона зняла шапку та неусвідомленим порухом розправила руками рудувато-каштанове волосся.

Марк вийшов з-за надбудови, проте не наближався, зніяковіло розглядаючи дівчину. Її слова про дах (і ще більше – її зверхній тон) розлютили його, проте хлопець не бачив сенсу зчіплятися. Помовчавши, він промовив спокійніше:

– Пробач, якщо я тобі заважаю… тобто ти тут крутилася, а я…

– Я танцювала. – Вона труснула дротами з навушниками-крапельками на кінцях.

– О’кей, ти танцювала. І я не хотів заважати. Просто вчора мені подарували телескоп, а сьогодні безхмарна ніч, тому…

– Ніч не безхмарна.

Марк задер голову та прикусив губу. Над будинком повзла глуха сіра хмара, зір не виднілося.

– Ну майже безхмарна! – Він сердито махнув рукою. – Коротше: мені подарували телескоп, і я хочу спробувати навести його на одну з планет.

Дівчина раптом збагнула, якими безглуздими були її попередні фрази. Зашарілася, знову подумала про те, щоби піти, та не рушила з місця. Були нюанси. По-перше, невисокий товстуватий хлопчак із зеленкувато-сірими очима викликав дивне почуття цікавості. По-друге, він сказав, що в нього є телескоп, крізь який можна (напевно, можна, так?.. вона ніколи не бачила телескопів) подивитися на зорі. По-третє, дівчина впізнала його. Перед нею Малюк Мордор із 8-А! Упродовж двох минулих тижнів він почергово бачив дві смерті. Дехто говорив, що Мордор не лише бачив, але й доклав до них руку, та дівчина в таке не надто вірила. Подумати тільки: дві людські смерті! Найбільшим мертвяком, якого їй доводилося бачити зблизька, був хом’ячок Марти, її однокласниці й відносно близької подруги, та й той здох від старості – нічого, блін, цікавого. Її бабусі й дідусі були порівняно молодими, ніхто з родичів умирати не планував, а маленька однокімнатна квартира не дозволяла тримати вдома тварин, щоби зрештою спостерігати за тим, як вони помирають.

Високо задерті краєчки брів повільно опустилися.

– У тебе справді є телескоп? – голос поки що залишався наїжаченим.

– Він он там. – Марк махнув рукою за спину. – Хочеш глянути?

Вона подумала, що, певна річ, хоче, проте з губів злетіло категоричне:

– Ні.

Марк сконфужено потупився.

– Ну добре, – знизав плечима. – Як хочеш.

Розвернувся та пішов.

«Ти куди? – Краєчки брів знов задерлися. – Я не те мала на увазі!»

Марк зник за надбудовою. Суплячись, дівчина потупцяла на місці, потім згорнула навушники та, буркнувши сердите «блін», подалася слідом за ним. З’явившись з-за котельні, зупинилася. Марк, закинувши голову, сидів навпочіпки перед масивним телескопом і свердлував напруженим поглядом навислу над багатоповерхівкою хмару. Ближче підходити дівчина не стала. Згорнула руки на грудях і сперлася спиною на стіну котельні.

Почувши шарудіння, хлопець озирнувся, зміряв її поглядом, але ніяк не відреагував.

Кілька хвилин обоє мовчали.

Дівчина озвалася першою:

– На тебе кажуть Малюк Мордор, ти в курсі?

Марк напружився. Відчував, що їй кортить розпитати про Гришину. Впродовж минулого тижня 15-ту школу перевіряли представники Міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інспектори Служби у справах неповнолітніх і навіть ювенальний прокурор. Поліцейські слідчі допитували Юлиних однокласників, учителів, батьків і двічі – у присутності мами та шкільного психолога – самого Марка. До Марка навіть спробували причепитися журналісти з каналу «Рівне 1». Щодня, коли Марк одягався перед виходом до школи, навалювалося таке відчуття, наче збирався на похорон, і позбувся він його лише вчора, на свій день народження. Тож хлопець дуже не хотів повертатися до цієї теми. Марк замислився. Якщо раптом дівчина, як і Адріан, запитає про останні Юлині слова, тоді він… Він що?.. Прожене її? Певна річ, ні. Марк криво посміхнувся – це ж «її дах» – і вирішив: якщо дівчина почне розпитувати, він складе телескоп і піде додому.

– Ні, – збрехав він.

Дівчина в задумі похитала головою.

– Хоча це не так і погано, як на мене.

Хлопець повернувся до неї.

– Я Марк.

Вона зашарілася. Марк сконцентрувався на телескопі й удав, що не помітив.

– А я Соня. З 8-Б.

– Знаю.

Вони знову вмовкли.

Коли Марк озирнувся наступного разу, Соня відійшла від стіни та стояла за метр від нього, зацікавлено розглядаючи телескоп.

– Крізь нього справді можна спостерігати за планетами?

– Так.

– Прикольно.

Він вирішив, що після стількох спроб зав’язати розмову не може лишатися нечемним, і поцікавився:

– Ти часто танцюєш на даху?

– Ні. Просто ліфт не працює. І мені нікуди піти.

Хлопець не зрозумів, що вона мала на увазі, та перепитувати не став.

– А якщо хмара не пройде, що будеш робити? – запитала дівчина.

Марк підвівся та сховав руки до кишень куртки. Соня опинилася зовсім поряд. Вона виявилася на кілька сантиметрів вищою за нього. З такої відстані він також розгледів ластовиння, що вкривало ніс і щоки, і світло-карі очі.

Райдужки вражали яскравістю та глибиною.

– Вона пройде, – впевнено заявив він.

Тепер обоє дивилися на небо. Південний вітер поступово розчленовував хмару, відкриваючи погляду зірки.

– Думаєш, вона зараз там? – ледь чутно озвалася Соня.

– Ні.

Дівчина насупилася.

– Ти думаєш, вона потрапила до пекла?

– Ні. Вона не там і не в пеклі.

– А де?

Марк зітхнув.

– Ніде.

Соня опустила голову, прискалила одне око.

– Ти не віриш у Бога?

– Мій дідо каже, щоб я не квапився. Треба спочатку багато прочитати й дізнатися, а потім вирішити для себе, чи потрібна сила, яка б стояла за цим усім.

Соня вирішила, що він говорить, як учитель фізики. Не з їхньої школи, а такий собі умовно-ідеальний учитель. Їй раптом стало некомфортно, вона знову відчула легку шпильку невдоволення через те, що хтось зайняв її дах.

– Значить, не віриш…

Хмари то набігали, то розходилися. Марк помалу втрачав надію побачити сьогодні хоч щось.

Соня штовхнула його ліктем.

– Ти в курсі, що вчора з’ясували причину смерті Шпакевича?

Хлопець здригнувся. Про Шпакевича він також розмовляти не хотів, утім дізнатися причину смерті не завадило б.

– Ні, я нічого не чув.

– У нашому класі весь день про це гуділи. Він умер через СНД.

Марк звів брову.

– Це ще що таке?

– Це-е…