Читати книгу - "Тато і море, Янссон Туве"

Якщо невід покинути отак хоча би на день, ці жовті водорості застрянуть у ньому намертво.

– Он як! Он як! – почав було Мумі-тато.

– А куди нам квапитися, – швидко втрутилася Мумі-мама. – Це ж так приємно вибирати водорості, коли надворі гарна погода…

– Рибак може повиїдати їх з неводів, – запропонувала Мю. – Він так любить морську капусту! Ха-ха!

Мумі-тато знову зів'яв. Пригода з неводами наклалася на його невдачу з маяком – це ж так несправедливо. Важко гаруєш, докладаєш стільки зусиль, а все валиться з лап. Усе не так, як мало би бути… Татові думки теж зів'яли, він, мов заведений, колотив ложечкою у горнятку з чаєм, хоча цукор уже давно розчинився.

На столі стояла маленька каструлька. Краплини дощової води неквапно падали вниз і з плюскотом вдарялися у дно посудинки. Мумі-троль дивився порожнім поглядом на календар, бездумно зав'язуючи вузлики на своєму хвості.

– А тепер засвітимо лампу! – весело сказала Мама. – Надворі негода, тож можемо повісити її на вікно!

– Ні-ні, тільки не на вікно! – скрикнув, зриваючись на рівні ноги, Мумі-троль. – Тільки не на вікно, маму– сенько!

Мумі-мама важко зітхнула. Цього вона й боялася… За негоди її родина ставала такою дивною, ніби дощ застав їх під час прогулянки на природу. А дощ литиме ще не один день! Удома, в Долині, стільки роботи можна було переробити в хаті, але тут… Мумі-мама підійшла до комода й відчинила верхню шухляду.

– Вранці я оглянула всі його закапелки, але комод майже порожній, – мовила вона. – Знаєте, що я знайшла? Складанку! Вона має щонайменше тисячу маленьких частинок, і ніхто не знає, якою повинна бути готова картинка. Чудова забавка!

Мумі-мама висипала цілу гору складанок на обідній стіл між горнятками з чаєм. Родина дивилася на купу без надмірного захоплення.

Мумі-троль перевернув одну зі складанок – вона була цілком чорна. Чорна, немов Мара. Або тіні у ялинових хащах чи зіниці морських коней. Або мільйон інших речей… Усе, що завгодно. І ніхто не знає, де їй місце, доки не буде складено майже всю картинку.

Тієї ночі Мара вила над морем. Ніхто не зійшов на берег з лампою. Вона чекала, чекала, але ніхто не прийшов.

Спочатку вона вила дуже тихо, а поступово її самотня пісня ставала голоснішою. Тепер це була не лише пісня самотності, але й пісня самовпевненості. Мовляв, немає іншої Мари понад мене, я єдина і неповторна! Я найхолодніша у світі! І ніколи не стану теплою!

– Це тюлені, – пробурмотів Мумі-тато, затулившись подушкою.

Мумі-троль натягнув ковдру на вуха. Він знав, що то Мара сидить на березі, чекаючи на лампу, але й не думав катуватися муками сумління. Хай собі виє, скільки влізе, йому байдуже, цілком байдуже… До того ж, Мама казала, що вони вже витратили страх як багато гасу. Кілька літрів. Ось так!

Минали дні, під натиском впертого східного вітру вода невпинно піднімалася, хвилі монотонно гуркотіли довкіл острова, навіваючи сонливість. Мис рибака був тепер повністю ізольований від суходолу, однак, за словами Маленької Мю, він був тільки радий, що йому дали спокій. Дощ ущух, і вся родина подалася на берег, де стояв човен, подивитися, чи не завдало море шкоди.

– Ой, скільки водоростей! – зраділа Мумі-мама. – Я зможу закласти набагато більший садок, ніж думала спершу.

Вона побігла вгору схилом, вихопилася на вершину гори й зупинилася наче вкопана. Садочка унизу не було! Він безслідно зник. Море змило його дорешти.

"Звичайно, – гірко подумала Мама. – Я заклала його надто близько до води. Доведеться знову наносити водоростей, але вже вище…"

Мумі-мама стурбовано глянула на затоплений пляж, на який з шипінням набігали хвилі з білими баранцями, сягаючи уже й човна, що забився аж під вільхові чагарі. Хвилі гупали по кормі, а човен щоразу високо підстрибував від образи. Тато стояв далеко від берега у воді, шукаючи свого хвилеріза. Вода сягала йому до живота, він метався на всі боки і щось вигукував.

– Що він каже? – допитувалася Мумі-мама.

– Хвилеріз зник, – відгукнувся з берега Мумі-троль. – Усе каміння забрало море.

Ситуація ставала серйозною. Мама, чалапаючи мокрим піском, й собі кинулася у воду, щоб виказати Татові свою симпатію та підтримку, а це ліпше, ніж будь-які слова! Саме такої миті!

Тато і Мама стояли, мерзнучи у хвилях.

Мама думала: "Але ж його море зле й недобре!"

– Ходімо звідси! – озвався Мумі-тато, він мав геть розгублений вигляд. – Напевно, камені були не такими великими, як я гадав…

Покинувши берег розбитих мрій і свого човна на ньому, мама і Тато увійшли до осикового гаю. Тут Тато зупинився:

– Прокласти порядну дорогу тут не вдасться. Я вже робив таку спробу… Камені надто великі. Наглядач маяка давно би проклав її, якби це було можливо. І причал збудував би…

– Може, цей острів опирається змінам, – обережно зауважила Мумі-мама. – Він такий, як є. У нашій Долині було дещо простіше… У кожному разі я таки спробую закласти садок… Але трохи вище…

Мумі-тато промовчав.

– Та й у самому маяку роботи непочатий край, – вела далі Мама. – Можна змайструвати полички. Гарні меблі… Правда ж? Полагодити ці жахливі сходи… і стелю… Ти й сам знаєш…

"Не хочу нічого лагодити, – думав собі Тато. – Не хочу чистити неводи від водоростей… Я прагну споруджувати щось велике і визначне. Мені так цього хочеться, але я не знаю… О, як неймовірно важко бути Татом!"

Вони рушили далі, до маяка. Мумі-троль бачив, як Тато і Мама зникли з очей, піднімаючись угору схилом, хвости безвольно волочилися за ними услід.

Над горою, де стояв маяк, сяяла усіма своїми барвами обламана веселка. Просто у Мумі-троля на очах вона почала бліднути, і йому враз зблиснула в голові думка, що страшенно важливо потрапити на любу його серцю галявинку, доки веселка ще не згасла. Він сторчголов кинувся до ялинника, упав на живіт і поповз у хащі.

Тепер галявинка належала йому. За похмурої погоди вона була нічим не гірша, ніж у сонячному промінні. Поміж гілками мерехтіло павутиння, посріблене краплинками дощу. Тут було цілком тихо, хоча островом гуляв вітер. І жодної мурахи… Ані одної!

Може, вони лише заховалися від дощу… Мумі-троль заходився нетерпляче висмикувати обома лапами траву. Звідкілясь знову взявся отой дивний запах гасу. Ось вони, полчища мурах, але… мертвих, покручених… Жахлива картина! Тут трапилося жахливе убивство, і жодній мурасі не пощастило врятуватися. Усі захлинулися гасом.

Мумі-троль підвівся, його немов громом ударило: "Це моя вина! Я мав би здогадатися… Мю не з тих, хто буде переконувати, вона вдається до радикальних дій і забирається геть! Що ж мені робити? Що робити?"

Мумі-троль сидів, розгойдуючись туди й сюди, на галявинці, яка тепер цілком, неподільно й навічно належала йому; запах гасу обволікав його з усіх боків. Він міцно в'ївся в хутро, Мумі-троль відчував прикрий запах усю дорогу додому, йому здавалося, що тепер він уже ніколи не позбудеться цього смороду.

– Але ж любчику! – запротестувала Маленька Мю. – Ядучі мурахи, як комарі… їх треба знищувати! Зрештою, ти дуже добре знав, як я їх позбуватимуся… Знав, але в душі сподівався, що я про це не заговорю. Ти сам себе обдурював!

Що Мумі-троль міг відповісти на це?

Того вечора Маленька Мю підгледіла, як Мумі-троль скрадався вересовою лукою, щосили стараючись, щоб його ніхто не помітив. Вона подалася услід за ним й побачила, що він розсипав цукор навколо ялинових хащів, а потім зник у гущавині з бляшанкою у лапах.

"Ха! – подумала Маленька Мю. – Тепер він намагається заспокоїти своє сумління. Я могла би розповісти йому, що ядучі мурахи не їдять цукру і що цукор розтане, бо земля мокра. І що мурахам, до яких я не дісталася, цілком байдужа уся ця історія, і їх абсолютно не треба втішати. Але це понад мої сили. Хай робить, що хоче…"

Наступні два дні Мумі-мама і Мумі-троль тільки те й робили, що вибирали водорості з неводів.

Знову задощило. Пляма на стелі розповзлася, і тепер безупинно чулося: плюсь-плюсь-плюсь у маленькій каструльці, буль-буль-буль – у великій. Тато сидів у маяковій вежі і з глибокою відразою оглядав розбите вікно. Що більше він думав про те кляте вікно, то убогішою ставала його фантазія. Слід було би закріпити його цвяхами зовні. Або ущільнити зсередини, заклеївши мішковиною. Так запропонувала Мумі-мама.

Мумі-тато дедалі більше знемагав він утоми, врешті він ліг на підлогу, уявляючи собі, що це ніяке не вікно, а просто кольорова пляма, гарна, смарагдово-зелена пляма. Татові одразу полегшало, а невдовзі зродилася в голові надзвичайно цікава думка. А що як від мішковини відрізати достатньо широку смужку, нанести на неї клей, а потім розбити зелену віконну шибку на безліч смарагдиків і посадити їх на клей. Тато аж сів, неймовірно захопившись власною ідеєю.

А доки клей не стужавів, у проміжках між коштовностями можна посипати дрібним білим піском. Ні, рисом! Можна втиснути у клей маленькі білі рисові зернятка, здаватиметься, ніби це перли, тисячі перлів! Пояс, гаптований смарагдами та перлами!

Тато підвівся і вдарив молотком по тріснутій шибці. Ударив легенько. Великий кавалок скла упав на підлогу, розсипавшись на дрібні осколки. Тато набрав жменю уламків і з надзвичайною терпеливістю заходився подрібнювати їх на гарні, рівненькі скельця.

Надвечір Мумі-тато спустився з вежі – пояс був готовий.

– Я приміряв його, – сказав Тато. – А потім відрізав добрячий шматок. Тобі пасуватиме.

Мумі-мама одягнула пояс через голову, він зісковзнув на її круглий животик й зупинився саме там, де треба.

– Яка краса! – зраділа Мама Мумі-троля. – Я ще ніколи не мала такої гарної речі!

Від великої втіхи, вона аж споважніла.

– А ми ніяк не могли збагнути, навіщо тобі рис! – вигукнув Мумі-троль. – Рис набухає від вологи… тож ми подумали, що маєш намір якось ущільнити вікно…

– Фантастично! – Маленька Мю була щиро захоплена. – Неймовірно!

Вона переставила каструльку на інше місце, де краплі зі стелі промовляли не "плюсь-плюсь" і не "буль-буль", а "хляп-хляп", і додала:

– Ось і не буде у нас рисової каші!

– Я надто широка в талії, – забідкалася Мумі-ма– ма. – Але ж вівсянка також смачна…

Звістку про вівсянку усі сприйняли у повному мовчанні. Тато раптом почув три варіації мелодії крапель зі стелі, скомпоновані спеціально для нього. Вони йому зовсім не припали до вподоби.

– Любий, якщо вибирати між прикрасами і рисовою кашею… – почала Мама, але Тато її урвав:

– Скільки ми уже з'їли з наших запасів?

– Та чималенько, – обережно відповіла Мама. – Ти ж розумієш, морське повітря…

– Ще щось зосталося? – допитувався Тато.

Мумі-мама зробила якийсь невизначений жест, що міг би означати запаси вівсянки та водночас і те, що все це не має надто великого значення.

І тут Мумі-тато знайшов єдиний правильний вихід із ситуації – він зняв зі стіни спінінг і натягнув на вуха капелюх наглядача маяка.