Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

Оскільки можна робити висновки із пізніших тарифів, закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами, були встановлені шляхи, якими просувалися купці, у визначених місцях стягалося мито. Так, наприклад, дорога з Балтійського моря, з Торуня, проходила на Холм, Городло і Володимир; інша дорога прямувала на Берестя і Ковель. З центральної Польщі йшов шлях на Крешів, Любачів, Городок до Львова. Купці сплачували мито від цілих караванів, або від окремих коней, від ваги, або від кількості товарів. Умови зовнішньої торгівлі князі встановлювали дипломатичними переговорами. Так, Андрій Юрійович 1320 р. повідомив краківських купців, що мито у Володимирі знижене з трьох грошей на один гріш від коня. Тоді ж він звільнив торунських купців від усіх мит [Іпат., с. 150–151.]. Дмитро Дядько, «староста Руської землі», 1342 р. запевнив торунських купців, що вони можуть безпечно приїздити до Львова [Іпат., с. 157.].

Ріст торгівлі впливав на розвиток шляхів, які служили транспортові товарів на великі відстані. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом та Галичем [Іпат., с. 486, 506, 513, 557.]. Найбільш вживаними були шляхи, які сполучали Галицько–Волинське князівство з Києвом. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корецьк, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень, Білгород до Києва[55]. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ, через Білобережжя і Чортів ліс до Ушеська на р. Уші [Іпат., с. 276, 285, 511.]. Це була так звана «лісова сторона» [Іпат., с. 515.].

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині — з Володимира на Перемиль, Крем’янець, Шумськ, Ізяславль, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим шляхом увійшов у Волинь Батий 1241 p. [Іпат., с. 354, 514, 523, 588.]. З цим шляхом сполучувалися відгалуження на Звенигород і, мабуть, на Рожне Поле, Пліснеськ та Крем’янець [Лавр., с. 270, 311.].

З Галича до Києва йшов шлях на Болшів, Теребовлю, Межибоже, Божський, Болохово, Мунарів, Володарів, Василів[56].

З Галича на Пониззя відомі дві дороги: одна по північному березі Дністра до Василева, де була переправа через Дністер, нею йшов король Бела [Іпат., с. 509–510.]; друга — по південному березі ріки, на Товмач, Василів і Онут — нею користувався Данило [Іпат., с. 491.].

Ряд шляхів прямував до західного кордону Галицько–Волинського князівства. З Володимира відома дорога на Городло і Холм до Любліна, а далі через Варшаву, Плоцьк і інші мазовецькі міста до Торуня [Іпат., с. 529, 557, 563, 571, 595.]. Другий шлях в Польщу проходив з Червена на Сутійськ і Тернаву до Білої, Завихоста і Сандомира [Іпат., с. 178, 529, 571, 598.]. Із Львова в XIV ст. йшла дорога на Городок, Любачів, Крешів до Сандомира, а звідти на Раву, Ленчицю, Бжесць до Торуня [Hansisches Urkundenbuch. — Halle, 1882–1886, Bd 3, N 559.]. Із Звенигорода йшов шлях на Городок, Перемишль, Сянок через перевал Ворота на Закарпаття і в Угорщину [Іпат., с. 485–486, 490, 500.]. Через Карпати вели ще інші дороги: на Бардуїв (Бардіїв), Синевідсько, Борсуків Діл [Іпат., с. 518, 523.].

Джерела вказують на ряд шляхів, якими сполучалися окремі міста: Володимир — Любомль — Берестя [Іпат., c. 585, 598.], Володимир — Белз [Іпат., с. 491.], Тихомль — Теребовля [Іпат., с. 321, 500.], Звенигород — Галич [Іпат., с. 228, 485–486, 517.], Холм — Червен [Іпат., с. 516.] та ін.

Від імпортованих та експортованих товарів купці сплачували мито. 1287 р. митниця згадується в Городлі [Іпат., с. 595.]. Мито збирали княжі «службовці, слуги або митники».

СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ І СОЦІАЛЬНА БОРОТЬБА

Населення князівства поділялося на дві основні групи: експлуатовані маси, до складу яких входила більшість селян, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство, та феодальну верхівку, до якої належали князі, великі бояри, міська знать, вище духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки.

Класовий поділ відображають терміни, вживані у літописі: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські», «простий чоловік» та ін. [Іпат., с. 564, 579, 583, 590, 591, 604.].

Джерела, на жаль, дають дуже мало про «простих людей», які складали основну частину населення. Селяни, як і в інших землях Русі, звалися смердами. Переважна частина з них була особисто вільними людьми, що мали свої господарства, інші залежали від бояр. Це видно з того, що селяни масово брали участь у воєнних походах разом з боярами та міщанами [Іпат., с. 494.]. З селян у війську формувалася піхота[57]. Є згадка, що під час однієї з битв з уграми саме селяни розбили ворога [Іпат., с. 493.].

Про селянське господарство літописи не дають майже ніяких відомостей. У документах XVI ст. згадуються «дворища», селянські садиби з окремими назвами, наприклад: Заневе, Матейчича і Микити в Чайковичах, Пугачине в Ковбаєвичах, Колоцелове, Радивоничі, Чирковичі, Киселеве в Погірцях та ін. [Розов, № 2; КДМ, т. 3, № 715.].

Існувало також незаможне селянство. Літопис згадує селян, які не мали коней [Іпат., с. 525.]. Частина селян виконувала відробітку ренту.

Володимир Василькович в заповіті 1288 р. записав своїй жінці с. Городло, застерігаючи: «а люди; як на мене робили, так повинні виконувати і на княгиню після моєї смерті»[58]. Зокрема, він згадує обов’язок селян працювати на будові укріплень та сплачувати данини — побір і татарщину.

Залежні люди згадуються під різними назвами. Часто виступають «слуги» як люди, залежні від князів. Так, Василько Романович виходив у похід з боярами і слугами: слуги були у війську і близькому оточенні Мстислава і Льва Даниловичів та Юрія Львовича [Іпат., с. 566, 579, 583, 593, 597, 610.]. Окремо вказується на «дворних слуг» при князях[59] [Іпат., с. 584, 592, 604.]. Слуги були також на дворі перемишльського єпископа [Іпат., с. 527.]. У війську пильнували коней, виконували різні доручення «отроки» [Іпат., с. 509, 512, 550, 551, 552.]. Угорського воєводу Філю взяв у полон «паробок» Добриня [Іпат., с. 493.], мабуть, наймит, на службі у боярина.

Серед «горожан», або «містичів» [Іпат., с. 483, 517, 596.], помітним було розшарування на заможну верхівку, середнє міщанство та «простих людей». У згаданому заповіті Володимир Василькович записав своїй дружині місто Кобринь «з людьми і данню, як при мені давали, так і після мене нехай дають моїй княгині» [Іпат., с. 595.]. Обов’язки мешканців міста точно визначені у грамоті Мстислава Даниловича Берестю: «...від ста (мабуть, від кожної