Читати книгу - "Дім дивних дітей"

мої предки закинули товсті натяки: мовляв, наступний тиждень неминуче буде нудним та нецікавим, хоча всі ми добре знали, що наступного тижня мені виповниться шістнадцять. Я благав їх не відзначати мій день народження цього року, бо, серед інших причин, я не міг уявити собі жодного, кого мені хотілося б запросити на святкування, але батьки непокоїлися, що я надто багато часу проводжу на самоті, і вперто чіплялися за ту думку, що спілкування неодмінно матиме лікувальний ефект. Ага, електрошок також має лікувальні властивості, нагадав я їм. Та моя мати вкрай неохоче пропускала навіть найменший привід для гулянки; якось вона запросила гостей на вечірку з приводу дня народження нашого папуги – частково заради того, щоб повихвалятись нашим будинком. Із фужером вина у руці вона водила натовп гостей від однієї кімнати, надміру напханої меблями, до другої, так само щедро умебльованої, вихваляючи геній архітектора, який спроектував будинок, і розповідаючи страшилки про те, як тяжко їй далося спорудження будинку: «Ми кілька місяців чекали, поки доставлять оті канделябри з Італії!»

Ми приїхали з катастрофічно безглуздого сеансу з лікарем Голаном, і я йшов слідком за батьком до нашої підозріло темної вітальні, коли той бурмотів щось типу «Яка ганьба, що ми цього року нічого не влаштували на твій день народження» і «Та то нічого, наступного року неодмінно надолужимо», як раптом увімкнулися лампи і залили світлом вітальні плакати, повітряні кульки та пістряву компанію, що складалася з моїх тіток, дядьків та решти родичів, з якими я рідко бачився, а говорив – іще рідше. Там були всі, кого моїй матері вдалося вмовити прийти, навіть Рікі. Трохи комічний і недоречний у своїй розцяцькованій шкірянці він примостився біля великої чаші з пуншем. Коли всі скінчили поздоровляти мене, а я скінчив удавати, що страшенно здивований, мати обняла мене за талію і пошепки спитала: «Ну як – нормально?» Я був засмучений, стомлений і, якщо чесно, волів би краще пограти в комп’ютерну гру, а потім заснути під телевізор. Але що ж тоді робити з гостями – прогнати їх усіх додому? Тому я сказав, що все класно, а мати всміхнулася і подякувала мені.

– Хто хоче оглянути нашу нову прибудову? – спитала вона співучим голосом і, наливши собі трохи шардоне, повела групу родичів на оглядини.

Ми з Рікі перезирнулися через кімнату і кивнули в мовчазній згоді потерпіти годину-дві присутність один одного. Ми не розмовляли з ним з того дня, коли він мало не зіштовхнув мене з даху, але добре розуміли важливість підтримання ілюзії нашої дружби. Я вже хотів був підійти до нього й поговорити, коли дядько Боббі вхопив мене за лікоть і заштовхав у куток. Дядько Боббі – величезний чолов’яга з широкими, мов діжка, грудьми – їздив на величезному авто, жив у величезному будинку і насамкінець йому судилося померти від величезного серцевого нападу, бо він полюбляв паштет із гусячої печінки та гамбургери страхітливих розмірів, якими він роками натоптував свій шлунок. Усі дядькові статки успадкували мої недоумкуваті наркомани-кузени та його крихітна мовчазна дружина. Дядько Боббі з дядьком Лесом були співвласниками мережі «Кмітливий помічник» і мали спільну звичку заштовхувати людей у кутки для конфіденційних розмов, немов для обговорення якихось мафіозних планів, замість того щоби вихваляти господиню за прекрасний соус гуакамоле.

– Твоя мати каже, що в тебе стріха поїхала і ти захворів на… ну, захворів через оті дідові вигадки.

Які вже стали моїми. Можна подумати, ніхто не знає, як це зветься.

– Це зветься «гостра стресова реакція», – пояснив я.

– Як?

– Назва того, чим я хворів. Тобто хворію. Втім, яка різниця?

– Зрозуміло. Дуже приємно чути. – І дядько Боббі махнув рукою, наче відмахнувшись від прикрої дрібниці, про яку не варто й говорити. – Ми тут із твоєю мамою подумали… Як ти дивишся на те, щоби приїхати цього літа до Тампи і подивитися, як працює родинний бізнес? Трохи попрацювати головою разом зі мною в нашій штаб- квартирі? Чи тобі більше подобається розставляти товари на полицях?

І дядько Боббі розреготався так гучно, що я мимоволі аж позадкував.

– Можеш навіть залишатися у нас на вихідні порибалити зі мною та кузенами.

Потім він хвилин п’ять описував мені свою нову яхту, вдаючись до найдрібніших, майже інтимних деталей, наче вже цього буде достатньо, щоби змусити мене погодитися. Коли дядько скінчив, він привітно вишкірився і простягнув мені руку, щоби я її потиснув на знак згоди.

– Ну, що скажеш, друзяко Джейкоб?

Гадаю, що то була пропозиція, від якої неможливо відмовитися, але я вважав за краще провести літо в концентраційному таборі в Сибіру, аніж жити в одному будинку з дядьком та його зіпсованими нащадками. Стосовно ж роботи в штаб-квартирі «Кмітливого помічника» я розумів, що це, імовірно, є невідворотною частиною мого майбуття, але я розраховував іще, принаймні, на кілька літніх сезонів вільного життя та на чотири роки в інституті, перш ніж дозволю замкнути себе в корпоративній клітці. Я завагався, роздумуючи про те, як гідно вийти з цієї непростої ситуації. Але натомість бовкнув:

– Не думаю, що ця ідея сподобається моєму психіатру.

Дядько зсунув свої кущасті брови. Непевно кивнувши, він сказав:

– Так, звісно, аякже. Що ж, друзяко, ну тоді діятимемо залежно від обставин. Як ти на це дивишся? – І він відійшов від мене, не чекаючи на відповідь, удаючи, що побачив по той бік кімнати ще когось, кого можна ось так схопити за лікоть і заштовхати в куток.

Нарешті моя мати оголосила, що настав час показувати подарунки. Вона завжди наполягала, щоби ця процедура виконувалася у всіх на очах, що створювало для мене чималу проблему, бо, як я вже сказав, брехун із мене ніякий. А це означає, що мені погано вдається зображувати на обличчі вдячність за переподаровані СD із записами різдвяної музики в стилі кантрі або ж за передплату на журнал «Полювання та риболовля» – роками мій дядько Лес перебував у полоні ілюзії, що я, бач, такий собі «любитель природи». Задля пристойності мені довелося вичавити з себе посмішку, піднімаючи догори і показуючи всім кожен розгорнутий подарунок (щоби всі достобіса позахоплювалися ним), допоки купа подарунків на кавовому столику не всохла до трьох предметів.

Я простягнув руку до найменшого з них. Усередині виявився ключ до чотирирічного седана представницького класу, на якому роз’їжджали мої батьки. Мама пояснила, що вони з татом саме збираються придбати новий, тому цей дістався мені у спадщину. Моє перше авто! Усі відразу ж заохали і заахали, а я відчув, що враз почервонів. Для мене то було занадто – чванькувато