Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Наступним подарунком була цифрова камера, яку я виклянчував у батьків ціле літо.

– Ой! – захоплено вигукнув я, пробуючи камеру рукою на вагу. – Класна річ!

– Я невдовзі розпочну нову книгу про птахів, – сказав батько. – Тому й подумав: може, ти захочеш пофотографувати?

– Нова книга! – вигукнула моя мамця. – Феноменальна ідея, Френку. До речі, а що трапилося з тою книгою, над якою ти останнім часом працював? – Певно, вона вже хильнула кілька фужерів вина.

– Мені залишилося дещо в ній виправити, – ледь чутно відказав батько.

– А, зрозуміло.

Я почув, як дядько Боббі стиха пирснув.

– Ну ось! – мовив я, простягаючи руку за останнім подарунком. – А оцей – від тітоньки Сюзі.

– Взагалі-то, – сказала тітка, коли я розривав пакувальний папір, – це подарунок від твого діда.

Я закляк як вкопаний. У кімнаті запала мертва тиша, і всі витріщилися на тітоньку Сюзі так, наче вона щойно ви´кликала якусь злу примару. Батько міцно стулив губи, а мати залпом допила вино.

– А ти просто розгорни і подивися, – запропонувала тітонька Сюзі.

Зірвавши рештки пакувального паперу, я побачив стару книгу у твердій палітурці, обтріпану, без суперобкладинки. То були «Вибрані твори» Ральфа Волдо Емерсона. Я витріщився на неї так, наче хотів прочитати крізь обкладинку, не в змозі збагнути, як вона опинилася у моїх руках, що враз затремтіли. Ніхто, окрім лікаря Голана, не знав про останні слова мого діда, і він пообіцяв декілька разів, що доти, поки я не погрожуватиму вчинити самогубство, нажершись отруйних пігулок або не стрибону ластівкою з мосту Саншайн Скайвей, все, про що ми говорили в його кабінеті, залишиться таємницею.

Я витріщився на свою тітку, і на моєму обличчі застигло запитання, яке я достеменно не знав, як поставити. Вона вичавила з себе слабку усмішку і сказала:

– Я знайшла цю книгу в дідовому письмовому столі, коли прибирала в будинку. На титульній сторінці він написав твоє ім’я. Тож мені й подумалося, що він хотів подарувати її тобі.

«Господи, благослови тітоньку Сюзі. Бо вона таки має серце».

– Ти диви. А я й не знала, що твій дід був любителем книжки почитати, – мовила моя мати, намагаючись розрядити напружену атмосферу. – Глибокодумний подарунок, нічого не скажеш.

– Так, дійсно, – сказав батько крізь стиснуті зуби. – Дякую тобі, Сюзанно.

Я розгорнув книгу. Зрозуміла річ – на титульній сторінці був напис, зроблений тремтячим почерком мого діда.

Я встав, щоби піти, боячись розплакатися на очах у всіх присутніх, та з-поміж сторінок книги щось вислизнуло і впало на підлогу.

Я нахилився і підняв упалий предмет. То був лист.

«Емерсон… лист».

Я відчув, як кров відхлинула від мого обличчя. Мати прихилилася до мене і напруженим шепотом спитала, чи не потрібна мені склянка води, що на її мові означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однією рукою за живіт, прожогом вискочив з кімнати.

Лист був написаний на тонкому нелінованому папері заокругленим і кучерявим, майже каліграфічним письмом, чорним чорнилом мінливого відтінку, як у старовинних чорнильних ручках. У листі йшлося таке:

Як і обіцяла авторка, лист містив старе фото.

Я підніс його під світло настільної лампи, намагаючись видивитись додаткові деталі на силуеті жіночого обличчя, але не зміг знайти жодної. Той знімок був дуже химерний, однак зовсім не схожий на ті фото, що я знайшов у дідовій коробці під ліжком. На ньому не було ніяких фототрюків. Просто жінка – стоїть собі й палить люльку. Та люлька нагадувала люльку Шерлока Холмса: крива і наче причеплена до краю губ. Мій погляд раз-по-раз повертався до неї.

Чи було це тим, що мій дід сказав мені знайти? Справді, подумалося мені, саме так воно і є. Не листи Емерсона, а лист, засунутий у книгу з творами Емерсона. Але хто вона була – ця директриса, ця жінка на прізвище Сапсан? Я придивився до конверта, сподіваючись знайти зворотну адресу, але знайшов лишень збляклу поштову марку з написом: «Ост. Кернгольм, Кемрі, ВБ».

ВБ – це Велика Британія. Вивчаючи в дитинстві географічні атласи, я дізнався, що Кемрі валійською мовою означає «Уельс». Ост. Кернгольм, напевне, означало той острів, який пані Сапсан згадувала у своєму листі. Може, то і є отой острів, на якому мій дідо жив у дитинстві?

Дев’ять місяців тому він сказав мені: «Знайди птаха». Дев’ять років тому він стверджував, що дитячий притулок, у якому він мешкав, перебував під захистом «птаха, що палив люльку». У віці семи років я сприйняв цей вираз буквально, але директриса на знімку справді палила люльку, і звали її Сапсан, що означало різновид яструба. А що, як птах, якого мій дід наказав мені знайти, насправді був отою жінкою, котра врятувала й оберігала його – тобто був директоркою дитячого притулку на острові? Може, вона й досі там, звісно, стара, як світ – скільки ж років минуло! – але підтримувана своїми підопічними, дітьми, які виросли, але так нікуди з острова й не поїхали.

Уперше останні слова мого діда набули чіткого, хоча й химерного сенсу. Він хотів, щоб я поїхав до того острова і знайшов цю жінку, його колишню директорку. Хто-хто, а вона мала знати таємницю його дитинства. Але поштовій марці на тому конверті вже років п’ятнадцять. Чи була пані Сапсан і досі жива? Я швидко провів обчислення: якщо вона керувала дитячим притулком у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, скажімо, у двадцять п’ять років, то тепер їй уже під сто. Так, це цілком можливо: в Енглвуді були старі люди й старші, вони жили самі по собі та ще й на автомашинах їздили; а навіть якщо пані Сапсан уже відійшла у кращий світ з часу написання оцього листа, то на острові Кернгольм мають залишитися люди, які мені допоможуть, люди, котрі знали дідуся Портмана ще малим хлопчиком. Люди, котрі знали його таємниці.

Як ви вже здогадалися, переконати моїх батьків дозволити мені провести частину літнього відпочинку на крихітному острові біля узбережжя Уельсу було завданням не з легких. Вони – а особливо матір – мали багацько поважних причин вважати, що це дурна ідея, зважаючи на чималу вартість поїздки, зважаючи на те, що я мав провести