Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Але того, що з нами сталося потім, навіть найсміливіша фантазія уявити не могла. Мої руки опустилися, а підняти їх і почати все спочатку не було ні сили, ні бажання.

І все ж рідко, але досі траплялися такі миті, коли нестерпно хотілось хоча б ненадовго повернутися… нехай не в дитинство, ні, ну, може, просто у той безтурботний стан, коли ти не зациклюєшся на проблемах і не дивишся з тривогою у майбутнє.

Просто бути тут і зараз, милуватися зоряним небом, слухати, як кумкають жаби у річці, вдихати аромат квітучої бузини і жасмину… 

 — Юро, а ходімо в наш парк, — сказала я.

 — А що, можна і в парк…

Я ще раз поглянула на свого чоловіка — він досі був гарний, хоча його зовнішність стала більш зрілою — стрункий, підтягнутий, і нитки сивини, котра з’явилася де-не-де в його волоссі, тільки додавали певного шарму. Але він теж виглядав втомленим, під очима залягли тіні, на чолі між бровами з’явилася вертикальна зморшка.

 Хто знає — можливо, мені просто здалося, що він пливе за течією і нічого не робить, щоб виплутатися із скрутної ситуації? Кажуть, чоловіки переживають кризи — як економічні, так і вікові — складніше, ніж жінки. Можливо, я дуже вже заповзялася “пиляти” та критикувати його? Але  мені стоашенно хотілося хоч на мить відчути себе як за тією славнозвісною “кам’яною стіною”, а не жити під девізом: “Я все сама”...

Ніколи останнім часом він не дарував мені подарунків, просто не обійняв, не поцілував без причини, між нами ніби виростала з кожним днем все вища і вища стіна — стіна непорозуміння і взаємної зневаги. 

Але, може, ще не пізно знайти у ній хоча б крихітний прохід? Принаймні, цієї миті мені дуже захотілося це зробити...