Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Коли я повернулася до гуртожитку, то спитала у дівчат ( мимохіть, щоб вони не подумали, що це для мене так важливо), чи вони часом не збираються увечері на дискотеку.

 — Ой, тутешні дискотеки — відстій, — протягнула Марина. Вона саме розставляла на столі тарілки, поруч парувала сковорода зі смаженою картоплею, розповсюджуючи по кімнаті запаморочливий аромат. — Сідай обідати, Алінко.

Я помила руки і вмостилася за стіл, але тему дискотеки все ж не залишила у спокої.

 — Чому відстій?

 — Бо там одні діти, — відповіла двадцятилітня Катерина. Ну так, на її думку вона вже була дорослою, з неабияким життєвим досвідом жінкою.

Я скептично посміхнулася.

— Мені не подобається, що там чергують викладачі, — пояснила Марина.  — Та й взагалі нудно. Ще зі школи набридли подібні збіговиська.

 — Тоді я теж не піду. — сказала я, відчуваючи полегшення. Подумала, що, може, Женька вже й забув про своє запрошення, а якщо й згадає, то мені треба буде точнісінько так, як старші подруги, заявити: “Набридли подібні збіговиська”, ще й очі закотити під лоба. І тоді він від мене відчепиться.

Проте не так сталося, як гадалося.

Женька про свою пропозицію не забув і о сьомій вечора з’явився в нашій кімнаті.

 — Як, ти ще не готова? — загаласував він із порогу, побачивши, що я сиджу на ліжку в домашньому халатику, з книгою. — Бігом збирайся!

 — Та я, мабуть, не піду, — досить невпевнено відповіла я, шукаючи поглядом підтримки у сусідок.

Та Марина з Катею переморгнулися між собою і чомусь прийняли бік Женьки.

 — Так, кавалере, зачекай у коридорі. — Катя схопила хлопця за плечі і виштовхала його з кімнати. — Зараз  Алінка трохи марафет наведе і вийде.

 — Але я не збиралася нікуди йти! — спробувала обуритися, та дівчата, не слухаючи мене, вже кинулися ритися в шафі, викидали звідти речі і обговорювали, як мене краще вдягти. 

 — Та й взагалі, ви самі казали, що дискотека — відстій! — вдалася я до останнього аргументу.

 — Для нас відстій, а для тебе —  в самий раз, — Марина витягла з купи шмаття на підлозі коротеньку чорну спідничку та червону блузку і кинула мені. — Особливо, якщо ти завела собі хлопця. Треба з ним виходити в люди, бо тут дівчат багато, відіб’ють!

 — Нікого я не завела, — мені стало смішно. — Це ж Женька. Ми з ним разом у театрі граємо!

 — Так, досить балачок, одягайся. — Катя ввімкнула плойку і поклацала нею в повітрі. Вона була майстром робити ефектні зачіски, до неї дівчата з усього поверху бігали, коли збиралися на побачення чи в кіно. 

Я тяжко зітхнула, бо зрозуміла, що сили були нерівні — а саме — троє проти одного. І заходилася одягатися…

***

Дискотеки відбувалися тут же, в інституті, у підвальному приміщенні  головного корпусу, яке мало окремий вхід. Коли я, виряджена у Катину блузку та Маринину міні-спідничку ( мені ще пропонували туфлі на шпильках, та я категорично відмовилася), з волоссям, закрученим у дрібні спіральки та яскраво нафарбованими очима, в супроводі Женьки виходила з гуртожитку, то мені здавалося, що всі зустрічні з цікавістю на мене оглядаються. Хоча насправді, звичайно, всі студенти займалися своїми справами і нікого мій вихід не вразив. Добре, хоч кабіна вахтерки була порожньою, десь вона відійшла і не подарувала нам своє фірмове передбачення якоїсь халепи. 

Коли ми з Женькою наблизилися до входу в підвал, звідти вже долинала приглушена музика, а на свіжому повітрі юрмилася молодь — без сигарет, бо за них можна було отримати “наганяй” від чергових викладачів. Курити бігали до туалету, який знаходився неподалік.

Ми зайшли досередини, заплатили символічну суму за вхід і отримали кожен на свою руку невеличкий штамп — він був своєрідною перепусткою, якби хтось захотів вийти, а потім знову повернутися на дискотеку. 

У залі панувала напівтемрява, лише на стінах світилися різнокольорові лампи, які кидали на обличчя людей відблиски, що справляли дивне враження, неначе тут зібралися якісь космічні прибульці. Гучна музика, що била по вухах, ще підсилювала це враження.

Я аж зупинилася на хвилинку, даючи своїм вухам та очам призвичаїтися до нової обстановки.

Але Женька, не церемонячись особливо, схопив мене за руку і потягнув кудись у куток залу. Підійшовши ближче, я змогла роздивитися групку студентів, що сиділи на старих відкидних кріслах, які, певно, перекочували сюди з актового залу. Більшість із них я знала — це були якраз наші “артисти кріпосного театру”. Лише декілька хлопців і дівчат видалися мені незнайомими.

 — Привіт! А ось і ми! — радісно вигукнув Женька. 

Хор з кількох голосів привітав нас, дівчата потіснилися, і ми теж змогли сісти. 

Як не дивно, я почувалася цієї миті досить затишно — можливо, через напівтемряву, яка створювала якусь довірчу атмосферу і не давала змогу бачити, що хтось якось “не так” на тебе дивиться...