Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вілла Деккера 📚 - Українською

Читати книгу - "Вілла Деккера"

1 469
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вілла Деккера" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 59
Перейти на сторінку:
у кнайпі.

Корсо — то такий суцільний полонез людей, розбитих на пари, людей, що прагнуть не лише показати себе, а й побачити інших і зробити свої глибокодумні виснов­ки. Очевидно, якісь свої висновки робили й ті, що бачили мене з Росею попід руку. Не знаю, чому для неї було так важливо прогулятися в цьому тлумі, але вона врешті сама й пояснила:

— Я ще малою дуже хотіла тут прогулятися. Сама. Але діти могли гуляти лише в супроводі батьків. Ми тоді мали помешкання на Коперника. Одного разу, коли мені виповнилося чотирнадцять, а батьки вибралися до кіна, я взула мамині мешти на високих обцасах, які були на два номери більші. Мені вдалося вислизнути з дому і прогулятися Корсом. Я була така щаслива! І план мій був би вдалим, якби не те, що я раптом зустріла своїх батьків. Вони йшли напроти мене, а я не мала куди сховатися. І коли вони поглянули на мене нажаханими очима, я згоріла на місці. Не сказали ні слова. Але я чимдуж поквапилася додому. Вони повернулися відразу за мною, і тоді я вислухала від мами про дуже сумнівне майбутнє панянок, які полюбляють вечірні прогулянки насамоті. Пізніше я не раз гуляла Корсом, але завше з батьками. І ніколи з кимось під руку.

— Дивно, як тебе відпустили зараз саму.

— А я не сама. На тому боці прогулюється Зеньо.

Я кинув оком на протилежний бік, де ніхто не гуляв, лише сновигали окремі перехожі, і побачив уже знайомого здорового бевзя.

— Він тебе не видасть?

— Зеньо? Він мені вірний навіки. Знає мене змалку. Тоді, коли він мене не впильнував і я вирвалася в маминих мештах на Корсо, його звільнили. Але я влаштувала такі ридання і навіть голодування, що перепросили і взяли назад.

Лагідне надвечір’я обволікувало теплом, легенький вітерець пролітав Академічною, коли ми вийшли з цукерні Залевського. Рося почастувалася тістечками, а я морозивом, скропленим ромом. Ми прогулялися до Марійської площі і назад, а тоді Рося запропонувала піти до кнайпи.

— До якої? — поцікавився я.

— До будь-якої, де я ще не була. А не була я в більшості кнайп.

— Ось ми якраз дійшли до «Шкоцької». Відразу попереджу, що їдження там не надто вишукане, зате величезний вибір напоїв. Що скажеш?

— Ходімо.

В кнайпі було людно, відвідувачі сиділи круг столиків з білого мармуру, на яких громадилися стоси шклянок і келишків. Кельнери спритно протискалися поміж ними, несучи над головами повні таці. Під стінами променіли радісним виблиском оббиті шкірою канапи, і такий самий радісний блиск відбивався на обличчях кельнерів, випрасуваних і виґлянцуваних. Але, роззирнувшись, ми не побачили вільних місць, і довелося нам податися до ресторації в готелі «Жорж». Зрештою, Рося й там ще ніколи не була.

Ресторація не була заповнена, і ми швидко знайшли затишне місце. Стіни тут були викладені мармуром, підлога покрита товстим килимом, зграбні столики і фотелики, стільці і стільчики — все в голубих тонах, тоді як сусідня зала — в помаранчевих, а на столах — срібне накриття і сервізи, порцеляна і блискуче скло. В кутку тихо пригравала капела знаменитого скрипаля Зиґмунта Шатца.

Ми пили вино, а Рося випитувала мене про безліч деталей з мого буремного життя. Її добряче здивувало, що я навіть встиг повоювати, боронячи від москалів Замостя, а потім беручи участь у битві на Німані. Про свої походеньки нічними закладами я волів не пашталакати. Однак намагався розпитати більше про її сестру, щоб довідатися щось таке, що виведе мене на слід Деккера або підкаже справжню причину її загибелі разом із Альбертом Косом.

Розділ третій

17 серпня 1939 року, четвер

1

Зранку я писав, а по обіді забіг до Обуха в комендатуру. Він відразу привітав мене з тим, що Конарський вже всю справу, пов’язану із вбивством Коса й Каміли, забрав собі.

— То що, він сам і буде розслідувати?

— Нє. Привіз з собою якихось двох пуриців[28]. Він іно буде керувати. Знаєш, як вони вміють. А ти що?

Я переповів розмову з Росею, Кисілем і ребе. Обух похитав головою.

— Так виглядає, що тут ціла шайка працює. Гадаю, нам не варто приховувати цю інформацію від Конарського. Але що тебе найняв Кисіль, не кажи. Лише передай розмову з ребе. Я йому, що знав, розповів. Він був злий, що ми відразу не виставили біля згорілого будинку охорону.

— Ти нічого не чув про Деккера?

— Ні. Конарський теж ним цікавився.

— Де він сидить?

— Через двоє дверей. Тільки не вривайся, а делікатно постукай.

— Гаразд.

Я чемно постукав, з-за дверей пролунало «Прошу!».

— Ага, то знову ви? — усміхнувся не надто радісно Конарський, але потиснув мені руку і запросив сідати.— Комісар мені розповів, що знав, а ви мені розкажіть про те, що вдалося довідатися вам.

Я розповідав, а він нотував, час від часу перепитував, кивав головою. Опісля сказав:

— Я дав розпорядження стежити за совєтським віцеконсулом. Я вже був у еквадорському консуляті і попередив їх, щоб більше тих липових віз нікому не видавали.

— А як же їм виїхати?

— Нехай звертаються до англійського консуляту, який відповідає за еміграцію до Палестини.

— Та ви ж чудово знаєте, що після того, як араби підняли повстання з вимогою заборонити євреям поселятися в Палестині, і після доповіді міністра колоній Великої Британії Малкольма Макдональда, їм не так просто отримати візу. Тепер там діє квота на кількість тих, хто може в’їхати. Залишається лише нелегальний спосіб.

— Слухайте, Марку, ви розмовляєте зараз із державним чиновником. Я вважаю, що все повинно відбуватися за законом. Я закону порушувати не збираюся. Тому всі ці махінації з фальшивими візами будуть припинені. Або еквадорського консуляту більше у Львові не буде. І не переживайте так дуже за євреїв. Вони собі раду дадуть.

— Так, як у Рейху?

— Мене не цікавить, що там у Рейху. Мене цікавить, що тут у нас. Тому я б просив вас ділитися зі мною інформацією, яку ви здобули.

Я кивнув і підвівся. Він простягнув мені руку і додав:

— Мене також цікавить душій. Якщо ви й тут щось довідаєтеся, буду радий почути. Але прошу про одне: нічого поки що в пресу не зливайте.

— Про задушену вже було в пресі.

— Так, але без деталей. Мені паніка не потрібна. Навіщо він це робить? Виймає очі і притрушує цинамоном?

— Він хоче слави і щоб ми знали, що то він.

— Ну, самі бачите, він якраз мріє, щоб усі газети писали про Цинамонового душія.

— Однак застерегти тих, хто з’являється на вулицях пізно вночі, варто було б.

— Чи не здається вам, що вони самі вибрали свій спосіб життя? Там завше є ризик. Трапляються й сексуальні маніяки, які луплять їх по обличчю, шмагають різками чи батогом, запихають в «ціпку» огірки, пляшки і таке інше. І вони терплять, бо за таке отримують більший гонорар.

— Була задушена фордансерка, яка не займалася проституцією.

— Ви вірите в нічних танцівниць, які за добрі гроші не ляжуть з вами до ліжка?

Курча! Я вже не вірю навіть у касирок. Але змовчав, і на цьому ми розпрощалися.

Я вже хотів іти, коли побачив, як капрал Радомський з агентом

1 ... 10 11 12 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вілла Деккера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вілла Деккера"