Читати книгу - "Судді уночі, Антоніо Буеро Вальєхо"

ХУАН ЛУЇС: [Як завжди]. Вона тобі потрібна?

КРІСТІНА: Я питаю, бо треба бути обачним. Майже на кожному розі стоять озброєні автоматами поліцейські. Люди на них не дивляться, але вони налякані. Гадаєш, убивства продовжаться?

ХУАН ЛУЇС: Сподіваюся, що ні. Попри все країна потроху оговтується.

КРІСТІНА: Я не впевнена. Надто багато є фанатиків... Можливо, є платні вбивці... А ще є багато тих, хто ностальгує за диктатурою, хто вину за теракти скидає на демократію, зручно забуваючи, що в часи знаменитого мерця їх було немало... (Мимоволі легенько торкається шраму на щоці). Вибач.

ХУАН ЛУЇС (дуже роздосадуваний): За що? Я не ностальгую і не налаштований проти демократії!

ХУЛІЯ (голосно): Тіно!

КРІСТІНА (здивована її тоном): Що таке?

ХУЛІЯ: Ти торкнулася шраму, коли говорила про фанатиків?

ХУАН ЛУЇС: Хуліє, прошу тебе! Яка безцеремонність!

ХУЛІЯ: Твоя правда. Не зважай на мене.

КРІСТІНА: Навпаки. Я відповім на твоє запитання.

ХУЛІЯ: Будь ласка, не кажи нам нічого! Яка я дурепа.

КРІСТІНА: Про це писали в газетах. Але тоді діялося багато чого...

ХУАН ЛУЇС: Його ледве помітно.

КРІСТІНА: Я трохи його підлатала.

ХУЛІЯ: Він тебе не псує.

ХУАН ЛУЇС: Звісно, що ні.

КРІСТІНА (з усмішкою дивиться на нього): То було минулого року, перед виборами. Я з іще одним товаришем розклеювала листівки, коли на нас накинулась ватага молодиків, озброєних ланцюгами і ножами[5].

ХУЛІЯ: Який жах! (Повільно підходить і сідає біля телефона).

ХУАН ЛУЇС: Правосуддя покарає цих бандитів! [Ми з ними покінчимо!]

КРІСТІНА: Можливо. Хоча ми заявили в поліцію про напад, однак їх не знайшли.

ХУАН ЛУЇС: Цій загайності також буде покладено край! Більше жодного убивства не терпітимуть!

КРІСТІНА: Ті не були вбивцями... наразі. І ймовірно, їхня скверна була захована так глибоко, що вони самі про неї не знали. Найстаршому не було ще й сімнадцяти [, а я була зрілою, але не бридкою жінкою. Той, хто на мене напав, либонь, хотів би накинутись на мене в інший спосіб... Може, він несмілий з жінками і захотів поквитатися з однією з них за свої фрустрації... Бідака.]

ХУАН ЛУЇС: Але ж він хотів скалічити тебе на все життя!

[КРІСТІНА: Звісно.

ХУАН ЛУЇС: Йому це не вдалося. Ти далі гарна і приваблива.

КРІСТІНА: Що я можу сказати... Треба мати на собі таку мітку, як ця, аби зрозуміти, що є люди, яким неприємно з тобою бути.

ХУЛІЯ: Хіба таке може бути?]

КРІСТІНА: Не переймайся. (Сміється). Зрозумій: я не вийшла заміж не через цю недавню халепу. Ні, ті шмаркачі мене не здолали.

ХУАН ЛУЇС: І ми всі з цього раді. (Знову дивиться на годинник). Я вас покидаю. Мені вже час. [(Звертаючись до Крістіни). Пообідаєш із Хулією?

ХУЛІЯ: Для цього я її й покликала.

ХУАН ЛУЇС: Чудово. Ти вечерятимеш вдома, Хуліє?

ХУЛІЯ: Так.

ХУАН ЛУЇС: Тоді до вечора.] Бувай, Крістіно. (Подає їй руку). Розваж її.

КРІСТІНА (люб’язно): Зроблю все, що можу. (Хуан Луїс перетинає сцену, виходить у ліві двері і зачиняє їх). [Він тебе не поцілував.

ХУЛІЯ: Намагався кілька хвилин тому.] (Виймає із сигаретниці цигарку).

[КРІСТІНА: Може, через це] він виглядає [таким] знервованим.

ХУЛІЯ: [Він справді знервований? Але не через те, що не поцілував мене.] Він і до того був таким. (Замислена, вона закурює сигарету, встає і починає проходжуватися).

КРІСТІНА: Ти дозволиш поставити тобі деякі делікатні питання?

ХУЛІЯ: Прошу дуже.

КРІСТІНА: Думаю, ти не втримаєшся на плаву, якщо не наважишся розібратися в самій собі...

ХУЛІЯ (підходить до неї, усміхаючись): Ти мене інтригуєш.

КРІСТІНА: Чому ти мене розшукала через стільки років?

ХУЛІЯ: Мені потрібний був лікар.

КРІСТІНА: У вас є свій.

ХУЛІЯ: Але ти жінка, і нас пов’язує дружба. (Відходить).

КРІСТІНА: [Не надто міцна,] її розірвано багато років тому.

ХУЛІЯ: [Мені не йдуть з голови] ті шалапути. Як можна нападати на беззахисну жінку? Вони просто боягузи.

КРІСТІНА: Не змінюй тему розмови, Хуліє, і скажи мені: ти була закохана в Хуана Луїса?

[ХУЛІЯ: Він був такий уважний і милий...

КРІСТІНА: Але ти його не любиш.

ХУЛІЯ: Гадаю, це нормальна річ. Майже всі знайомі мені пари терплять одне одного й не більше. І це коли терплять...

КРІСТІНА:] А він тебе любить.

ХУЛІЯ: Або тільки жадає. [Я не впевнена.] Як жадає цю хвойдочку, що в нас за покоївку, з якою він спить.

КРІСТІНА: Що ти кажеш?

ХУЛІЯ: Попереджаю: мені до цього байдуже. Копирсаючись у цій бридоті, ти мені не допоможеш.]

КРІСТІНА: Якщо Хуан Луїс жадає тебе по двадцяти роках шлюбу, це означає, що він тебе кохає.

ХУЛІЯ (іронічно): Це було б дуже дивно!

КРІСТІНА: Не надто. На це можуть бути різні причини. Але зараз мене цікавить не те, чому твій чоловік і далі тебе любить, а те, чому ти в депресії.

ХУЛІЯ: Ох! У цьому велика частка його вини!

КРІСТІНА: Чому?

ХУЛІЯ (проходжується): Він всередині порожній. [Майже не читає. В ніщо не вірить, хіба що в Бога..., якщо він і справді в нього вірить. І в пустослів’я, яким переповнені його уста, він також не вірить.

КРІСТІНА: Звідки ти це знаєш?

ХУЛІЯ: Я помічаю, що це звучить фальшиво.] У нього в думках лиш одне: аби знову стати міністром і ще більше збагатитися... Двадцять років я бачу, як він тільки й чекає, як відхопити якусь посаду по блату, мені цього досить. (Підходить до неї). [Я також варта осуду за моє безтурботне життя, я знаю.] (Гасить цигарку в попільничці на круглому столику і сідає).

КРІСТІНА: Я шукаю навпомацки. Хуліє... Ти телефонуєш давній подрузі Ферміна через двадцять два роки. Ти не думаєш, що твоя хвороба — це ностальгія?

ХУЛІЯ (знервована, не дивиться на неї): Ностальгія?

КРІСТІНА (встає і підходить до неї): Для людини зі слабкими нервами, як у тебе, порівняння чоловіка і того чудового хлопця може стати нав’язливою ідеєю... Він помер, але ти цього не знала. (Сідає поруч із нею). Може, ти покликала мене, аби щось дізнатися про нього?

ХУЛІЯ (нахмурена): Я аж забагато знала про нього.

КРІСТІНА: Забагато?

ХУЛІЯ: Коли його затримали, я вас марно шукала.

КРІСТІНА (сміється): Ми [всі] сховалися. (Серйозно). Згодом я тобі зателефонувала, бо він, уже в тюрмі, хотів тебе бачити, але ти не схотіла мене прийняти. (Коротка пауза).

ХУЛІЯ: Тіно, він був негідником.

КРІСТІНА (дуже м’яко): Ти збожеволіла?

ХУЛІЯ: [Той чудовий хлопець був негідником, Тіно!] І брехуном! Я