Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

Дощ і коників люблю,

І нестримний вітер

Двері щільно зачиню,

Ані кроку з дому, діти!

А ранок продовжувався чаєм. Спочатку я не любив чай, але хачапурі, спечені на кеці[27], змусили мене його полюбити. Це особливий фетиш рівня чайних ритуалів японців і китайців. А вечорами в Гурії п’ють чай із кизиловим варенням. Пити чай із цукром — святотатство.

Та ось кущі чаю викорчували і на їхньому місці простяглися ниви. Там, де не засіяли кукурудзу, розрослися дикі кущі. «Пішли грати в чай», — казали ми в дитинстві. А мама мене шукала там, в Озургеті, де за заднім двором нашого обійстя було таке місце: чай і невеличкий струмочок. Там ми грали у війну. Або сиділи і думали. Коли в школі я закохувався, то вирушав на це місце і обмірковував, як мені покінчити життя самогубством, якщо та дівчинка відмовить? Або, коли вдома на мене за щось сердились, я ховався в своєму сховку, немов сер Том Сойєр, і сидячи там насолоджувався, як страждали мої домашні, шукали мене і гукали: «Гіоргі-і-і-і!». Там я придумав свій перший сюжет: тисячу разів скочувався в струмочок, намагаючись його перестрибнути, а коли нарешті перестрибнув, вивихнув ногу. У цьому ж місці я навчився кататися на велосипеді. Поки Том від нас не втік, скажемо і про те, що батько за чаюванням читав мені «Пригоди Гекльберрі Фінна», щоб я їв, а не бігав.

Якщо ви приїдете до села влітку, ви одразу помітите відмінності між приїжджими і місцевими. Приїжджі жінки, люди похилого і середнього віку, завжди повніші, статні, у них фарбоване волосся і щойно випрані халати. Приїжджі чоловіки грають з місцевими з певною пихою, та й господарі ставляться до них з якимось благоговінням, але при цьому курять сигарети гостей — із фільтром. А гості чомусь хочуть долучитися до родинних справ: то пашуть, то землю розпушують, то просто зривають сухі гілочки з дерев. Ці приїжджі, як правило, члени родини, колись виїхали до міста і там осіли. Ввечері всі збираються на веранді й чаюють. Це і є головна сцена зустрічі сільських жителів і містян.

А пункт заготівлі зібраного чаю, особливо за часів існування колгоспів, це геть інша історія. Наприклад, коли його очолював легендарний Гіві Цітлідзе, з яким пов’язаний один міф, а може, і справжня бувальщина. У зборі чаю він часто змагався з керівником села Шрома на ймення Міхако Орагвелідзе, який частенько здобував над Гіві перемогу. Якось в Орагвелідзе запитали: «У Гіві більше працівників. Як ти його перемагаєш?». А той відповів: «Жінки мого колгоспу збирають чай двома руками, а у Цітлідзе — однією». — «А чому однією?» — «Та тому що другою рукою зад прикривають, щоб Гіві не накинувся». Гіві був таким. Або чай так збирали... Як хочете, так і розумійте.

А прокидатися вранці і чекати, коли настане справжній ранок, — нелегко, скажу я вам. Роман би почати писати, подумав я. А потім увімкнув комп’ютер і знову відклав цю справу.

У селі темніє так, що навіть коли ти дуже волітимеш проґавити цей момент, все одно нічого не вийде. Тут дуже чітко закінчується день, і також чітко настає ніч. У місті все відбувається геть інакше. А в селі і світанок такий: якщо вже розвиднілося, то розвиднілося. І ти відчуваєш цей справжній ранок кожною клітинкою свого тіла.

Розділ IX. Смерть. Війна

«Чом світилко, мій світляк, ти летиш повільно так?..»[28]. Цю пісню наспівувала Неліє. Вона не знала її до кінця, пам’ятала лише фрагменти.

Це був час, коли вперше щось починає тиснути на серце. Начебто без причини, але ти накручуєш і накручуєш причини: то в тебе висипало на обличчі, то твій однокласник змінив уже п’яту пару джинсів, а ти і жодних не маєш. Або сусіди показали тобі фотографії, як вони відпочивали в Бакуріані, а ти, напевне, ніколи не поїдеш туди відпочивати. І тобі кепсько: ти мрієш, щоб та дівчинка в тебе закохалася, або щоб на землі не існувало математики. Ось така депресія. Та, клянуся, починається вона безпричинно. І я досі в цьому переконаний, тому що ось уже сім–вісім років спостерігаю ці тривоги. Вони зростають і зростають.

А Неліє співала і співала... І прийшов мій дід і сказав: «Цей педерас Ардзінба почав війну».

А до того були інші смерті. Пам’ятаю, якось моя бабуся сказала, що бідний Фіруза повернувся набік і помер. У труні Фіруза був трохи зеленим. І я тоді ще подумав, що смерть — така справа, коли обов’язково треба повернутися набік. Тому постійно лежав рівно, на спині, щоб не померти. Потім припинив. Так, напевно, одного разу припинив і Фіруз. І всі інші.

Смерть — це хворі кури, які в дощові дні сидять в калюжах у дворі, перелякані, з заплющеними очима. Сцени, страшніші за цю, я бачив нечасто.

А трагедію 9 квітня[29] пригадую так: мене годували біля телевізора, та раптом підняли і пересадили на протилежний бік столу, до телевізора спиною. Десяте квітня — мій день народження. Того дня для мене пекли якесь тістечко, і воно згоріло.

Згодом я замислився, як має сидіти людина під час подібних подій — спиною або обличчям. Але про це іншим разом...

По телевізору повідомляли про кількість загиблих, а на вулиці стояла сонячна весняна днина. Я був маленьким, закінчував дитячий садок. Я любив одну дівчинку. Здається, в неї була закохана вся група. Її звали Христина Міріанашвілі. Я допомагав їй взувати черевички, перш ніж за нею приходили батьки. Або за мною. Це був мій любовний ритуал. І раптом я уявив, що її вбили. І відчув себе дуже дивно — страх і гнів водночас. Та незабаром це минуло. На вулиці гралися діти, і я приєднався до них.

Проте згодом ці почуття повернулися. Того квітневого дня загинула одна дівчина з села Ліхаурі на ймення Ніно Тоїдзе. Її там і поховали, в Ліхаурі. За кілька місяців на її могилу піднялися мої родичі. Я тримав у руках листок календаря за 9 квітня, список загиблих. Тюльпани, вірші. Співчуття…

«Мамо, я вві сні побачила, що продавала чорне взуття. Порозпитувала, і мені сказали, що це доля — скоро вийдеш заміж, — розповідала мати дівчини. — Четвертого квітня вона сфотографувалася в фотоательє, фотограф сказав, що знімок буде готовий дев’ятого квітня. А Ніно з посмішкою попросила зробити фотографію трохи раніше».

Я слухав і дивився на фотографію Ніно на надгробку. На місці цієї дівчини я