Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Тобі було добре? — запитав він.

— Добре. Мені з вами завжди добре, — відповіла вона і заплакала.

— Ти чого плачеш?

— Тепер у мене буде від вас дитина?

— Нічого не буде! Не переживай. Лежи спокійно і думай про Париж. Я прийму душ, а тоді спущусь у вестибюль. Принесу тобі твого улюбленого морозива.

— Добре!

Вітольд підійшов до неї і накрив її білі негарні ноги з яскраво малиновими нігтиками ковдрою. Голі ноги йому ніколи не подобались. Такий зухвалий колір нігтів на ногах — також. Він не любив білих голих, не засмаглих жіночих ніг. Чоловічих — тим паче. Навіть своїх.

Мілу Бездух — його секретарку у секретаріаті чомусь прозвали «Кіндер-сюрприз». Йому теж сподобалося це прізвисько і він, виходячи з номера, глянув на неї і називав її по-своєму — «Дірол без цукру», або «Білявка Барбі з кліпаючими віями», «Іграшка на годину».

Униз опускався сходами. Ліфт викликати на другий поверх йому було чомусь ніяково. Наче соромно. Ще молодий, повний сил, енергії. Треба рухатись, бігати. Не обов’язково займатися фізичними вправами, — головне мати постійно фізичне навантаження, здається, таке твердження десь вичитав він. А зайнятись на півгодинки сексом — хіба це не рівнозначно розвантаженню двох вагонів цегли. Вважай, щойно розвантажив.

Він вийшов на вулиці Ріволі, проминув знаменитий готель «Меріс», де свого часу жив Сальвадор Далі, і попрямував уздовж розкішних апартаментів з видом на Тюїльрі. Саме про цей куточок Парижа Вітольд дещо знав з книжечки Фредеріка Бегбеде «Історійки в естезі», яку йому якось перед сном поклала на тумбочку біля ліжка Роксана. Зі змісту книжки Миронович запам’ятав лише одне: в районі Тюїльрі фарбовані французькі ципи полюбляють злигуватися зі знаменитими телеведучими Парижа. Цей подарунок від Роксани Вітольду потрібно було сприймати як натяк про життя телезірок, чи просто збуджуватися наніч і бути у готовності до виконання своїх шлюбних обов’язків.

Миронович присів на облізлу лавочку, яка вже давно чекала своєї щітки та свіжої фарби, і почав роздивлятися навкруги. Парижани снували, як усі люди у великих містах. Ніхто ні до кого, здається, не мав ніяких справ. Усі наче запрограмовані, кудись поспішали, вибирали свій маршрут і кожен йшов чи біг у своєму життєвому напрямку. Один одному назустріч і водночас — врізнобіч. Цей людський мурашник скидався на лісовий, у сосновому гаю, біля його дачі. Він часто виходив у ліс і часто зупинявся біля того мурашника, дивився на мурах, на їхню безглузду метушню. Таку енергійну і таку, як на його погляд, безпрограмну біганину назад і вперед, праворуч і ліворуч. Вони рухалися в усі сторони світу і, нічого ніде не знаходячи, поверталися назад і знову витрачали силу й енергію на ту нікому і їм у тім числі не потрібну біганину. Щоправда, хтось щось ніс на собі, хтось щось тягнув більше за себе, інші просто бігали, навіть нічого не винюхуючи, і невідомо куди і за чим поспішали.

У великих містах люди бігали так само. Вітольд зупинився на мить біля стовпа з великою гарною рекламою, з якої до нього посміхалася напівоголена білявка з блискучими білосніжними зубами й агітувала купувати зубну пасту «Колбі-12», яка мала врятувати світ від парадонтозу, карієсу, зубного каміння й іншої зубної чортівні, що налипає на ваші ясна і стовідсотково захищає вашу емаль, даруючи вам вічносвіжий подих і чистоту рота.

Нижче тулуба рекламної красуні, ніби ненароком заголеної спіднички, демонструвалися гарні, кольору засмаги панчішки «Рюшон» з рожевими пов’язочками і такого ж кольору бутоном дикої троянди.

«Треба такі панчішки купити для "Дірол без цукру"», — подумав Вітольд про Мілу. Але піймав себе на думці, що він цього не зробить. Посоромиться запитати про це в продавця. Та й французької не знає. Хай їх купує сама «Кіндер-сюрприз». Я дам їй гроші. «Цікаво, на якому йому імені зупинитися? Що найбільше Мілі підходить з усіх її прізвиськ?» І чи треба це зараз йому? «Білявка Барбі», «Кіндер-сюрприз», «Дірол без цукру»? Зупинився на останньому. Це їй, здається, найбільше пасує.

Люди снували далі. Снували, як ті мурахи з його соснового гаю, який він взяв у держави в оренду на сорок дев’ять років. Вітольд подумав: «Якщо й справді є на світі Бог, і він сидить десь там на небі і своїми всевидющими очима спостерігає зараз з висоти за людською метушнею, їхніми рухами, то що він, цікаво, думає про все це? Треба ж йому чимось там займатися. Час від часу поглядати на землю. Дивитися реальні бойовики. Людське божевілля, коли ці істоти, малесенькі, як і ті мурахи, гасають по полях, пустелях і вбивають якимись скорострілами один одного чи підривають, втративши розум, самі себе і при цьому вбивають інших. А може, він любить секс і оце зараз дивиться порнофільм за участю Міли і його, Вітольда. Цікаво, що він думає з цього приводу, коли знає, що йому найкраще цим займатися з Альбіною. Альбіна, мабуть, збуджує не тільки чоловіків, що слухають її крик і вереск під вікном, а й самого Всевишнього. Чи це сам Творець усіх їх і штовхає на це, рухає ними, чи люди самі себе запрограмовують?» «Візьми приклад із себе. На що запрограмований зараз ти?» — запитав внутрішній голос Вітольда. — «А й справді, — відповів він сам собі. — Я запрограмований на гарні французькі панчохи для Міли. Для «Дірола без цукру».

Він розвернувся і зайшов у готель. На першому поверсі «Брістоля» виблискувала ціла мережа різних міні-магазинчиків, в яких мало б бути все, що потрібно його мешканцям. Найбільше тут було сувенірів. Від копій яєць Фаберже й іншої золото-діамантової «біжутерії» до гарних панчіх різного кольору.

Він знову подумав про Мілу. На мить уявив її білі аж бліді ноги і взяв набір панчіх темної засмаги. Ці їй найкраще пасуватимуть. Тут демонструвалися і гарні різноколірні мережива, а також різного розміру і виду жіночі трусики. Він зупинив на них свій погляд і продавець-француженка одразу перехопила його і запропонувала те, чого він хотів.

— Мсьє, — вона взяла в руки рожево-прозорі трусики і подала йому сім пар в одній упаковці.

— Мерсі, мадам, — сказав він все, що знав, і глянув на панчохи точнісінько такі, як на тій рекламі з білявкою. Француженка перехопила і цей погляд. Він