Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, не знаю... Не знаю, чим це закінчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу підеш до цюпи ти.
Так він натякав на ті трафунки, коли доводилося йому відсиджувати, бо редакція не могла собі дозволити заплатити штраф.
Я пробув у типографії всю ніч. Невідомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарські машини так гучно джеркотіли, що до наших вух не долинуло нічого підозрілого.
На світанку з’явилися газетоноші, і я нарешті полегшено зітхнув — все вже позаду. Я пішов до вмивальника, кілька разів хлюпнув холодною водою в обличчя, потім витерся чистим газетним папером і відчув, що просто валюся з ніг.
— Бувайте, хлопці! — гукнув я. — Передайте шефові, щоб до обіду мене не рухав.
Світанок зустрів мене голосним пташиним щебетом, вулиці щойно почали прокидатися, двірники якраз припинили шурхати мітлами і розходилися по своїх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю ті, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кінець. Я й не здогадувався, що до кінця ще дуже далеко і що нинішній день — це тільки початок справжніх клопотів.
День другий. П’ятниця. 23 вересня 1938 року
1
Мене розбудив дзвінок. Прокляття! Таки не дадуть відіспатися, але, глянувши на годинник, я заспокоївся — перша! Шість годин сну — це навіть більше, ніж я розраховував проспати. Тому я одразу прокинувся невимовною симпатією до того невідомого, хто мене цілком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий і захриплий. Таке враження, що це не я, а він усю ніч провів у типографії. Перші ж його слова змусили мене охляп впасти у крісло і відчути, як усередині все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину і прохрипів:
— По-повторіть...
— Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мертвим. Він застрелився.
— Зачекайте, я зараз...
Я вискочив у лазничку, запхав голову під кран, потрусив нею і відчув, як там усе знову стає на місця. Тоді повернувся і знову приклав слухавку до вуха:
— Де його знайшли?
— В Брюховичах. Там у нього вілла. Зараз до тебе їде твій кумпель — комісар Обух. Я сказав йому, що ти вдома відсипаєшся. Я зле зробив? — у його голосі вчувалися кпини.
— Та ні. Рано чи пізно він однаково б мене знайшов.
— Марку, — тепер це було сказано з теплотою і батьківською турботою.
— Ну?
— Ти герой! Чуєш? Тисну тобі ґраби[17].
Татусьо! Він знав, коли мене варто підбадьорити, а коли й по шиї дати. В цю мить я б його розцілував.
— Дякую. Я не знав, що так вийде.
— Нічого. Було б гірше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кінцівка тобі вдалась — як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш?
— Умгу.
— Честь.
Я поставив чайник на вогонь і закурив. Як він сказав? «Кінцівка тобі вдалась?» Я повторив це вголос і тоді зрозумів: це тих кілька слів! Он воно що! Мартинюк правду казав: я потрапив у спритно нарихтовану пастку. Я просто підказав Томашевичу вихід зі становища — застрелитися. Бо тих кілька слів не мали жодної двозначності, вони звучали цілком ясно: «Що ж, для пана Томашевича залишається тепер лише одна перспектива. Невмолима, невідворотна і правдива... Там — у шухляді стола причаївся рішенець».
Авжеж! Я ж бо думав, що мова про в’язницю! І натяк на те, що в шухляді стола лежать затверджені документи кандидата на посаду президента міста. Які він тепер мусить знищити і відмовитися від виборів. Так я собі думав. А однак це не було про в’язницю.
Я налив собі кави і сів біля вікна. За вікном моросив дощ.
За кілька хвилин ввалився Обух, мокрий як хлющ.
— Я просто звідти, — пояснив. — Поки обнишпорив усе довкола тієї вілли, вимок до рубця. Дай мені халат, нехай те все підсохне. У нас буде довга розмова. Тож зроби і мені кави. І канапку не пошкодуй.
Я заварив йому каву, намастив хліб маслом, зверху поклав сир. Він перевдягся в мій халат і закутався, як лялька.
— Я змерз, як пес. Дай мені ще чогось міцнішого.
— «Stock» від Бачевського[18]?
— Те, що треба. Шеф тобі телефонував?
— Аякже.
— Ти що — спав?
— Я всю ніч був у типографії.
— Якого чорта? Без тебе не могли, чи що?
— Зараз тобі все розповім.
— Але спочатку я. — Він перехилив келишок, закусив канапкою, запив кавою і промовив: — Спочатку мушу тобі сказати, що ти свинтус вищої марки. Стільки літ знатися, а ти ні пари з вуст. Якби ти бодай учора передав мені назбирані матеріали, я б йому не дав так просто вислизнути з рук. Це, зрештою, й не по-товариськи. Чи я тобі мало помагав? Здається, вже давно було між нами домовлено ділитися інформацією. Я щось не так кажу?
— Та так, але на носі були вибори, і я квапився. Газета потребувала скандалу.
— Це не виправдання. Ти, бачу, й далі граєш такого собі фільмового супера. Воно, звичайно, приємно відчути себе героєм дня, але все має свої межі. Якби тобі ще одну клепку до голови, то з тебе, може, люди й були б, а так... Словом, ти фраєр і більше ніц. Але що вже тут пережовувати... Виливай мені все за порядком. Я уважно слухаю.
— Там усе в статті є.
— Е-е, не роби з тата вар’ята. Знаємо, що є, а чого нема. Розкажи, як ти цією справою зайнявся, де знайшов документи і так далі.
— Почалося з того, що зателефонував мені невідомий і запропонував зустрітися в Єзуїтському парку. Там він передав мені оцю папку і підказав, у кого я можу довідатися більше про минуле Томашевича.
Обух узяв папку і з цікавістю переглянув знимки.
— Ти його бачив? — запитав.
— Він стояв за спиною. Правда, я трохи роздивився його відображення в калюжі. Але пізніше він до мене вже відкрито підійшов, очевидно, коли переконався, що я клюнув. Решту інформації я довідався в Мартинюка.
Я розповів Обуху все, не приховуючи і вчорашнього інциденту. Він слухав не перебиваючи, він завше умів слухати. Колись ми з ним були не розлий вода, юнаками приєдналися до Шостої стрілецької дивізії армії УНР під командою полковника Марка Безручка. Скільки ж нам тоді було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вісімнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 році, разом і вискоки уночі робили, забиваючи сонних будьонівців. За оборону Замостя ми отримали медалі, але до українського університету вступити не змогли,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.