Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Я старалася як могла, щоб вступити в університет, але я також щосили намагалася забутися, і, хоч як це дивно, мені вдавалося. Перед закінченням школи я отримала нагороду «Срібний кубок Брюса Белта» як учениця, що «найвище підняла планку академічної й інтелектуальної цілісності та досягнень». Спакувавши свій трофейний кубок і люльку для трави, я вирушила до Брауна, де продовжила викурювати свою реальність. Як там кажуть? «Коли життя тобі підсуває лимон, проштрикни його ручкою і юзай, як бонг».

Маю зауважити, марихуана ніколи не впливала на рівень моєї креативності. Ніколи не допомагала відімкнути якусь потаємну частину мене, до якої без трави я не мала доступу. Марихуана затьмарювала ті мої частини, з якими я не готова була зустрітися, й дала змогу відмежуватися від моїх настроїв. До двадцяти п’яти років трава успішно допомогла мені утекти від дитинства, але людина, якою я стала наприкінці цих перегонів, була вигорілою шкарлупкою, що зовсім себе не знала. Куріння так увійшло мені у звичку, що щоразу, коли записувала в щоденнику неприємні думки, коли застуджувалася чи коли рахунок за електрику перевищував мої очікування, відчувала рефлексивний, гравітаційний потяг до люльки. Так я собі давала раду з усім. Проте якщо мала намір справді розплутати цей занедбаний заплутаний клубок, яким була моя голова, то знала: щоб почати відчувати власні почуття, доведеться тривалий час бути не дуже накуреною.

Я сиділа за моїм «кухонним столом» (як по правді, то була шафа з відкидною стільницею, яку можна було розкласти й перетворити на майже рівну поверхню), паралізована нерішучістю. Куріння було би таким легким способом втечі від цього моменту. Але що за життя я проживала, якщо постійно від нього втікала? Увійшла у свою спальню-вітальню-кімнату-з-телевізором, сягнула в шухляду тумбочки, дістала траву і люльку. Люльку викинула у смітник у кухні. Вилила грецький йогурт зверху, щоб не мати спокуси порпатися в смітті. Це було би принизливо навіть для мене. Потім увійшла у ванну, викинула траву в унітаз і якнайшвидше змила. На клейкому папері для нотаток написала: «Трава більше тобі не допомагає, вибач» — і розклеїла такі нотатки по свій квартирі.

Нині не існує світу, в якому я б розглядала можливість торкнутися марихуани. Не можу розділити з тобою косячок, навіть якщо продукт найвищої якості, ручної роботи і я тобі вірю, що це весело. Не можу покурити з тобою перед походом у кіно, бо якщо це утну, мій організм почне відкидати тетрагідроканабінол, і я виблююся торпедою на стіну твоєї вітальні. І це правдива історія. Саме так і сталося, коли я востаннє курила. НА ПЕРШОМУ ПОБАЧЕННІ. Просто мені не можна бавитися з марихуаною, та я й не маю щонайменшого бажання. Зараз обираю товариство себе самої замість відчуття заціпеніння.

Тож дозволь мені запитати якнайделікатніше: Що в тебе замість марихуани? Якщо, ти й не маєш залежності як моя, то все ж, чи є якась речовина чи поведінка, до якої ти втікаєш, прагнучи безпеки, тепла, комфорту, але знаєш, глибоко в душі, що це тобі шкодить? Не маю на увазі маленькі радощі життя, до яких ми всі вдаємося, не питаю про улюблену мафинку, яку купуєш при нагоді у якійсь чудовій пекарні на іншому кінці міста. Я запитую про чотири сумнівні кекси, які береш у супермаркеті після розриву з хлопцем і поглинаєш їх одним махом. Мені йдеться про келих рожевого вина вдома на самоті після важкого робочого дня, який переростає у два, потім три, потім чотири, потім, а чому б і ні, у цілу пляшку. Питаю про той раз, коли після бридкої сварки з хлопцем ти дивилася реаліті-шоу по телевізору, аж поки тобі закляк мозок. Питаю про ті моменти, коли ти кажеш собі: «У мене був важкий день, мені це зараз потрібно», або «У мене був важкий день, я на це заслужила». Імовірно, якщо ти виправдовуєш свою поведінку як засіб «впоратися» із наслідками важкого дня, то це не дуже вдала ідея. Послухай, як по-дурному звучить: «Зустріч сьогодні була жахлива, мені треба подихати киснем». Або: «Мала серйозну сварку з хлопцем, я заслужила склянку води». Ми не виправдовуємо те, що йде на користь здоров’ю.

Проблема самолікування полягає в тому, що воно не діє. Мені дуже, дуже, дуже прикро про це тобі казати. Хочеться, щоб було інакше. Кекси не лікують розбите серце; вино не змусить твого боса менше горлати; реаліті-шоу тільки отупляють нас, я певна; а марихуана не виправить твого дитинства. Ці дії можуть притупити твій біль, але немає жодного шансу, що вони вилікують корінь твоєї тривоги.

Прошу, не відчувай провини і не критикуй себе, якщо ти достеменно знаєш, про що мені йдеться. Багато сміливості потрібно, щоби просто розпізнати це самолікування. Це означає, що ми готові глянути на своє життя й побачити, чим воно справді є. Не оте вдавання, оте інстаграмне існування, коли пляшка вина для тьмяного вечора має симпатичний і гламурний вигляд (#RoséAllDay), а справжнє життя, в якому ми знаємо, що заливаємо вино у глибоку й порожню частину себе, яка потребує наповнення.

Письменниця й одна із моїх особистих героїнь Шеріл Стрейд описує такі темні місця нашої душі як «рани». Глибоко затамовані травми, які важко розгледіти, надзвичайно дошкульні, болючі й невигойні, але які завжди з нами. Зараз я їх собі візуалізую як конкретні пошкодження моєї душі: великі криваві надрізи, до яких, щоб вони загоїлися, треба прикласти ліки (а не марихуану, Таро!) Це прадавні рани, ті що найдужче нам болять і ховаються глибоко всередині, та якщо їх підставити світлові, оглянути і правильно призначити ліки, вони здатні стати джерелом видатних відкриттів, а не пульсуючого та, здавалося б, нез’ясовного болю. Який важливий урок чи мудрість ти винесла би з безболісної життєвої ситуації? Якщо ти така, як я, то відповідь буде: «Ееее... та жодного уроку». Якось, почавши сприймати ці рани як фізичні, мені вже не хочеться лікувати їх тим, що вочевидь не допоможе. Пора дозволити цим ранам існувати, не намагаючись обслужити їх пінтою морозива. Ми обидві знаємо, що єдиним можливим наслідком цього буде розтоплена липка калюжа емоційного безладу. Час припинити самолікування й нарешті дозволити собі відчувати — навіть найнеприємніше. Знаю, невесело, але я тут з тобою (агов!) Я розумію, як неймовірно складно відпустити милиці, на які опираєшся, та якщо в тебе не зламана нога, ці милиці — єдина перешкода на твоєму шляху.

Я вже тобою пишаюся. Як уже згадувала вище, треба мати відвагу конфронтувати з діями, що не є добрими для нас. Ось кілька моїх ідей, як можна відкласти люльку/келих/ложку.

Перелік способів позбутися деструктивної поведінки

1. З’ясуй, що є твоїми милицями. Будь чесна з собою: що саме тобі не хотілось би робити так часто, як ти звикла? Що перше спадає на думку? Клеїти випадкових чувачків у барах? Їсти морозиво просто з пачки в день, коли вирішила дотримуватися дієти? Набрала стільки бухла, аж мусиш про всяк випадок запасатися замороженою піцою, щоб було чим заїдати величезний об’єм горючих рідин, які плануєш