Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Потім ми стоїмо на сцені, причому так, щоб не дати одна одній упасти. І співаємо на все горло. Я кричу голосніше за всіх, тому що впевнена, що мій голос прекрасний.

Чоловіки за найближчими столиками із цікавістю поглядають на нас. Один із них підводиться і йде просто до нас. Солідний такий. На вигляд йому років сорок. Очі розкосі, плечі широкі. Що ще потрібно?

Я підморгую йому і продовжую співати. Намагаюся чесно не фальшивити, але погано виходить.

Проте чоловік уже поряд.

— Дозвольте пригостити вас випивкою? — запитує він.

— Так, із задоволенням, — усміхаюся йому.

Він простягає руку, я спираюся на неї й сходжу зі сцени під схвальні вигуки подруг.

— Ну, ми пішли, а ти не губися, гарненько відтягнися! — швидко цілує мене в щоку Лєрка.

Інші підтакують.

Ну ось, втекли!

— Влад, — чоловік злегка погладжує мою руку, привертаючи увагу.

— Діана, — придуркувата усмішка не сходить із моїх губ.

Він веде мене за свій столик, де сидять ще двоє чоловіків. Таких же шафоподібних.

— Маєш чудовий вигляд, Діано, — каже, коли ми сідаємо.

— Дякую.

І тут мій погляд падає на руки Влада. Я бачу обручку на правій руці. Весь хміль одразу вивітрюється.

— Ой, вибач, я піду, — підриваюся з місця.

— Та чого ти? Посидь зі мною, — він кладе руку на моє коліно.

Важка рука. Долоня, як лопата. Пальці боляче вп’ялися мені в шкіру.

Зовсім не ті відчуття, які я хотіла відчути.

Коли Микита мене за руку взяв, усе було зовсім інакше.

Ось навіщо я знову думаю про студентика? Ми ж лише тиждень знайомі.

Лише тиждень і один поцілунок…

— Ти одружений, — хмурюся я.

— І що? Моїй дружині начхати, де я і з ким, — він знизує плечима.

— Мені не начхати. Я з одруженими не знаюся.

Роблю другу спробу підвестися. Але хватка на коліні стає міцнішою.

— Так, сидіти, Діано, — гаркає Влад, як собаці. — Ми з тобою просто розважимося — і все. Ти ж не хочеш проблем?

У мене починає пульсувати в скронях.

Ще чого. Не збираюся я з ним розважатись!

Треба терміново щось вигадати…

Ідея спадає на думку сама собою.

Схиляюсь до Влада. Вмикаю в собі спокусницю на всі оберти.

— Добре. Але мені треба в туалет, припудрити носик, — говорю солодким голосом.

Усміхаюся ласкаво, хоч сама ладна тремтіти. Але відганяю від себе страх. Не можна його показувати.

— Я з тобою. Допоможу припудрити носик, — відповідає Влад із бандитською усмішкою. — А потім прокотимося. Тут недалеко, не бійся.

Я змушена кивнути.

Схоже, що він не відчепиться. І ті амбали, які з ним, теж не дадуть шансу втекти. Страшно уявити, що в них у голові. Хіба мало дівчат зникає після того, як познайомилися з кимось у барі?

Ще й подруги пішли!

У туалеті гарячково переглядаю свої контакти. Розумію, що так довго мене тут може тримати лише закреп. Але ці типи дочекаються і хто знає, що далі зі мною буде.

Можна зателефонувати до брата. Він у мене важкоатлет, самою шириною плечей налякає бандитів. Ось тільки я його на ім’я записала. Просто «Нік». А зараз у мене в телефоні два Ніка! Один із них точно Славський.

І як тепер розібратися, якому Ніку дзвонити?

Хапаюся за голову.

Ось що завадило Славському записати себе якось інакше? Котик там чи зайчик? Скільки проблем із цим хлопцем! Нерви вже не витримують.

Гаразд, сподіватимемося, що першим іде номер брата. Усе ж я його внесла до «контактів» ще років зо три тому.

Всупереч моїм надіям, у слухавці лунає веселий голос стажиста:

— Діано Георгіївно, яка несподіванка!

На задньому фоні чується музика.

— Микито, ну пішли, — пищить якась дівиця поруч із ним.

Я прикушую палець і скидаю номер.

Напевно, це Настя.

Набираю другий номер, але мій дзвінок перебивається дзвінком від Славського.

— Припини! — гаркаю в нестямі від страху і злості. — Мені треба терміново зателефонувати!

— Що трапилося? — голос Микити миттю втрачає веселість.

— У мене проблеми! — ціджу у відповідь. — Якщо я негайно не додзвонюся до брата й не попрошу про допомогу, то троє мугиряк відвезуть мене з «Кальдери» в невідомому напрямку!

— Зрозумів. Скоро буду.

Зв’язок обривається.

Ну так, буде він. Дивлюсь на екран і злісно посміхаюся. Гаразд, час братові дзвонити.

На мій жах, Нік не відповідає. Квапливо пишу йому смс. Але які шанси, що він встигне прочитати його до того, як мене завезуть?

А виходити з туалету треба.

— Не думав, що ти будеш так довго, — посміхається Влад. — Проблеми?

Ага, ти моя головна проблема. Менше б таких.

— Хронічний закреп, — дивлюсь у його очі невинним поглядом. — Та ще загострення геморою. Щоразу мучуся.

Він злегка кривиться, а я продовжую:

— У мої роки вже безглуздо соромитися.

Підійнявши брову, Влад окидає мене з ніг до голови вивчальним поглядом.

— А скільки тобі?

Кліпаю віями, скосивши на дурепу:

— Жінкам такі питання не ставлять.

А в душі жевріє надія, що Микита не обдурив. Він їде мені на допомогу. Тільки невідомо, скільки чекати на цю допомогу. Я ж не знаю, де він.

— Мені треба випити, — струшую гривою.

— У мене вип’єш, — рука Влада опускається на мою талію. — Поїхали, тут стає надто галасливо.

— Пізніше. Я хочу ще заспівати в караоке, — абияк виплутуюся з його обіймів.

Повертаюся до зали. Нервово оглядаюся на всі боки. Запасних виходів немає, мені не втекти. А відвідувачі навряд чи заступляться. Тут переважно молодь зібралася. Студенти. Вони не втручатимуться в розборки дорослих. Та й я не хочу стати причиною для скандалу. А до цього все йде.

Влад замовляє мені новий коктейль.

Потрібно якось потягнути час. Може, подругам написати, щоб повернулися за мною?

— Досить у телефоні сидіти, — Влад раптово вихоплює смартфон у мене з руки. — Ти хотіла пити — то пий.