Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Ася

Я лежала в палаті пологового будинку з білою стелею та блакитною плиткою на стінах. Куточок однієї з плиток був відколотий, що викликало стійку асоціацію з моїм життям. Все, що в мене було, розбилося на дріб'язки, які я не можу зібрати і склеїти. Низ живота періодично стискало спазмами, але лікар попереджав, що після пологів матка скорочується і це може бути болючим. Раптом двері відчинилися і в палату зайшов лікар.

–  Як почуваєшся, Селіванова?

Я байдуже перевела на нього погляд, не розуміючи, що він хоче від мене.

–  Я запитав, як ти почуваєшся? Може потрібна допомога медсестри чи психолога?

Я знизала плечима.

–  Не знаю.

–  Ось що, Селіванова. Тобі потрібно спробувати піднятися на ноги. Можна прийняти душ. Але спочатку я хочу дещо запитати. Для цього мені потрібно, щоб ти зосередилися на реальності і почула моє запитання, тому зараз заплющ очі, –  я заплющила, –  роби глибокий вдих, –  я зробила, –  а тепер різко бери себе правою рукою за груди.

Його слова прорізали мою свідомість. Я розплющила очі і ошелешено подивилася на лікаря.

–  От молодець! Тепер, коли ти прийшла до тями слухай запитання: у твоїй карті зазначено, що ти вступила до пологового будинку з терміном двадцять вісім тижнів. Так?

Я кивнула.

–  Тоді поясни мені, Селіванова, кого і, головне – навіщо, ти хотіла обдурити? Якщо я не знатиму подробиць, то не зможу дати гарантій, що збережу всі медичні таємниці. Лікар змовницьки примружив погляд в очікуванні моєї відповіді.

Я не могла зрозуміти, про що він, але після його «трюку» мозок запрацював, і я прийшла до тями. Здивовано витріщалася на лікаря, чекаючи, що прочитаю відповіді на його обличчі.

–  У якому сенсі "обдурити"?

–  Ну, як у якому. У тебе народилася доношена дочка. Так, вона дуже слабка і її вага значно нижча за норму. Але, як сказав ваш чоловік, усю вагітність ви морили себе голодом. Тому тепер їй доведеться якийсь час провести у нашому дитячому відділенні, щоб зміцніти.

–  Як доношена?

До мене досі не доходили його слова.

–  Селіванова, повторимо експеримент із грудьми?

Дійшло ... Я різко піднялася, приймаючи сидяче положення, але внизу живота накотив новий спазм, і я скривилася.

–  Мамочка, тобі не можна поки що так різко рухатися, якщо не хочеш наслідків…

–  Зачекайте... Ви сказали, що вона доношена? Тобто вона народилася унормальний термін?

– Саме це я й сказав. – кивнув лікар.

–  Господи ... Я не знала! Присягаюся вам!

Мене охопила паніка, я схопила лікаря за рукав і замотала головою, підтверджуючи, що я справді була впевнена у терміні вагітності.

–  Ну, якщо так, то я спокійний. А то, дивлячись на ваш психічний стан і дізнавшись про ваш штучний голодомор, був уже майже впевнений, що ви хотіли собі зірвати вагітність або щось ще гірше заподіяти. Але це вже не моя справа. –  ляснувши себе долонями по колінах, лікар підвівся з ліжка і попрямував до виходу.

–  Зачекайте... Якщо вона доношена, то батько не Артем, тоді...

Лікар обернувся:

–  Тобі видніше, Селіванова. Психолога я до тебе все ж таки відправлю, зайвим не буде.

Двері за лікарем зачинилися, а по моїх щоках водоспадом покотилися гарячі сльози.

***

Про те, що Аліса не дочка Артема, я не сказала нікому. Якоїсь миті майнула думка, що Семенов має право знати. Але ідея була поганою. Дуже поганою. Що б це змінило? Нічого! Могло лише все ще більше зіпсувати. Тепер він має свою родину. Наскільки би я не була зла і скривджена, ламати його життя я не збиралася. У нього є своя дитина, а тепер і я маю свою. Мою особисту.

Артему про це говорити також не можна. Він окрилений щастям батьківства, бігає по магазинах, вибирає візочок, ліжечко, чоловічки, боді і пінетки. Нехай думає, що Аліса його дочка. Так буде краще для всіх. Не казала навіть своїм дівчатам. Чим менше людей знає мій секрет, тим краще.

Аліса повернула мене до життя. Моя маленька дівчинка вимагала багато уваги. Спочатку ще до виписки з пологового будинку їй потрібно було зміцніти і підрости. А коли через півтора місяці її дозволили забрати додому, я відчула на собі всю красу материнства. Безсонні ночі, коліки, молочна криза – мені було дуже тяжко. Ніякого досвіду та нікого поряд, хто міг би дати пораду та допомогти. Ні в мене, ні в Артема немає мами. Я читала журнали про материнство і намагалася впоратися з усіма самостійно.

Я ніколи не забуду, як після виписки з пологового будинку Аліса вперше посміхнулася на руках Артема. Від щастя він відразу помчав у магазин іграшок і притяг додому величезного ведмедя. А я від її посмішки вперше за останній рік відчула себе щасливою. По– справжньому, без будь– яких умовностей. Я зрозуміла, що тепер є той, хто любитиме мене завжди, і кого любитиму. Теж завжди. Незалежно ні від чого. Аліса стала моїм центром всесвіту.

Артем насолоджувався батьківством. Він був прекрасним, люблячим, дбайливим татом і чоловіком. У нас із донькою було все, що потрібно і навіть більше. Мінімум раз на три дні він дарував мені свіжі квіти, виконував усі мої прохання та бажання, прокидався ночами до донечки і навіть співав їй колискові.

Якби наші стосунки зав'язалися на рік раніше, я, безперечно, закохалася б у нього. Але... він з'явився не рік тому, а я вже надто добре знала, як буває боляче кохати. Та й таємниця походження Аліси не давала мені повністю розслабитись і поринути у відносини з чоловіком з головою.

До речі, історія про проблеми з батьком Артема виявилася вигаданою. Насправді Артем на той момент вже півроку був у мене закоханий. Коли я опинилася в трагічній ситуації, він вважав за свій обов'язок мене врятувати. І саме Артем поставив батькові умову, що він одружується зі мною з його згоди, або ж без нього. Моєму свекру бажання сина одружитися було на руку з багатьох причин. Навіть попри незакінчений університет Артема. На момент нашого весілля йому було вже шістдесят п'ять років, і він відчайдушно мріяв дожити і побачити онуків. В Алісі старий душі не чув. Якоїсь миті я всерйоз злякалася, що вони з Артемом зовсім розбалують мені дитину. Але варто мені побачити її очі й посмішку, як я сама втрачала всю силу волі і перетворювалася на найдобрішу і догоджуючу на світі матусю.