Читати книгу - "Вітер, Черкащенко Дарія"

Через тиждень я остаточно прижився в місті. Навчився красти їжу на ринку, ідеально вивчив усі патрулі, а також знайшов місце для ночівлі - на горищі одного будинку, майже на самій околиці міста. Тут було досить тихо, якщо порівнювати з центром, малолюдно і майже не було вартових. Вночі цей район практично не освітлювався, що давало мені змогу залишатися непоміченим під час моїх нічних польотів.

Я примружив очі та відвернувся від світанкових променів, які проникали в невелике горищне віконце. Потягнувся, розминаючи затерплі м'язи. Усе-таки спати на голій підлозі не зручно, треба буде сюди якихось ганчірок натягати. Ось сьогодні займемося їх пошуком.

Я визирнув у віконце. Вулиця біля будинку поки що була порожня. Потім я повністю висунувся у вікно, вставши ногами на підвіконня. Дотягнувся руками до краю даху, підтягнувся і заліз на нього. Переді мною відкрилося дивовижне видовище - місто, що "палає" в яскраво-червоних променях світанкового сонця! Я завмер на місці, милуючись та ретельно запам'ятовуючи цей момент, подумки замальовуючи барвисту картину і відкладаючи її на поличку, де зберігалися найважливіші спогади.

Дахи будинків, це єдине місце, де можна було не боятися варти. Тож спускатися я не поспішав і йшов цим шляхом, поки близькість будинків дозволяла стрибати з даху на дах. Дорогою я злякав одного сірого кота, потім тітоньку, що підійшла до вікна сусідньої будівлі, і мало не послизнувся сам, на вологому від роси даху. Загалом, майже без пригод дістався практично до самого центру. Далі розташовувалися будинки заможних мешканців, з великими подвір'ями й окремою вартою всередині.

Обравши порожнє підворіття, я спустився вниз, чіпляючись за віконні виступи. Обережно визирнув з-за рогу, ще раз оглядаючись. Стражників в одязі з лискучої чорної шкіри ніде не спостерігалося, тому можна було продовжити свій шлях. Я не поспішав, бо торговцям потрібен був час, щоб дістатися до місця торгівлі, розкласти товар, а також залучити достатню кількість покупців, серед яких можна загубитися.

До мого приходу, ринок уже гудів як розтривожений бджолиний вулик: з усіх боків кричали зазивали, десь грала музика вуличних артистів, стурбовані справами покупці сновигали між прилавків, вишукуючи потрібний товар. Першою моєю метою стала торговка випічкою. На запах її булочок, люди збігалися, немов бджоли на варення. Поки один із покупців ретельно вибирав, що б йому з'їсти, водночас відволікаючи торговку, я, наче змія, просочився крізь стовпотворіння, а потім одним точним і швидким рухом викрав із прилавка рум'яну булочку з корицею. Швидко сховавши свідоцтво свого злочину в шлунку, вирушив підшукувати щось для своєї кімнати.

Торговців тканинами обікрасти складніше. У них не маленькі булочки, а цілі важкі рулони. На додачу, біля їхніх прилавків не збираються натовпи. Що ж, якщо не вийде вкрасти якусь ганчірку, то можна ризикнути зрізати важкий гаманець, а потім уже на ці гроші щось купити. Ну, або ж поцупити чиюсь білизну, яку вивісили на вулицю для просушування.

Але тільки-но я примірявся до одного багатія, що прийшов разом із дружиною купувати їй шовк на сукні, як дорогу мені перегородив хлопчисько. Він був приблизно мого віку, такий самий розпатланий і в простому одязі. Недбало обрізане чорне волосся стирчало на всі боки. Тільки ось погляд у хлопця був дуже суворий і серйозний.

- Що треба? - різко запитав я, намагаючись обійти раптову перешкоду.

Але хлопчисько виявився не таким простим і не дав мені втекти, на додачу з боків і ззаду виникла підмога з таких самих брудних вуличних волоцюг - четверо хлопчаків і одна маленька дівчинка, років вісім-дев'ять, не більше.

- Ходімо, поговоримо, - тоном, що не терпить сперечань, сказав хлопець, що перший перегородив мені дорогу, вказуючи кивком голови на найближче підворіття.

Я швидко озирнувся, оцінюючи ситуацію. Я міг би утекти, але чомусь не хотілося. Адже вони не вартові, найімовірніше, вони такі самі безхатьки, як і я. Цікаво дізнатися, що їм від мене потрібно, а втекти завжди встигну. Я кивнув і покрокував у вказаному напрямку.

Хлопчаки вміло трималися кільцем навколо мене. Дівчинка теж не відставала, намагаючись виглядати суворою, як і її старші товариші, нахмурила брови та не спускала з мене очей. Коли ми відійшли в безлюдне місце, чорнявий хлопець, явно головний у цій маленькій зграї, підійшов до стіни, недбало притулився до неї, схрещуючи руки на грудях. Я став навпроти, в оточенні пильної "охорони".

- Серед крадіїв, у цьому місті головний Кейс, - сказав хлопець, суворо дивлячись на мене. - І ніхто не має права красти тут без його дозволу.

- Так я не крав, - невимушено збрехав я, розводячи руками.

- Ну так, - усміхається хлопець, - сьогоднішній пиріжок, учорашня ковбаса і позавчорашній хліб до тебе самі прийшли.

- Можливо, - я теж усміхнувся. - Дивлюся, ви давно за мною спостерігаєте. А чого ж одразу не спіймали, якщо тут усе так суворо?

- Придивлялися, - коротко відповідає мій співрозмовник, одразу набуваючи серйозного вигляду. - Зазвичай, із прийшлими злодіями ми не церемонимося. Ловимо, а потім холодний труп відправляємо в плавання, - він зверхньо скривився і навіщось сплюнув убік. - Але Кейс особисто бачив тебе в ділі й спостерігав як ти від варти тікав. Тому, він хоче з тобою познайомитися. Тож обирай - або ти зараз добровільно йдеш із нами, або ми тебе теж плавати відправимо.

- Як на мене, тут і вибирати нічого, - я знизав плечима. - Ведіть до Кейса.

Мовчазні й серйозні хлопці повели мене кудись, петляючи між будинками. Напевно, вони намагалися збити мене зі шляху, щоб у разі чого, я не зміг самостійно знайти дорогу. Даремно, я вже добре знаю місто і без проблем у ньому орієнтуюся. Тим паче ми прийшли в ту частину міста, яку складно було не впізнати - старі маленькі будиночки, щільно притиснуті один до одного, немов чогось бояться, між ними вузькі, темні та брудні вулички, по яких снують похмурі особистості зі страшливим поглядом. Навіть варта воліла обходити ці місця стороною. Не дивно, що саме тут злодії вирішили облаштувати своє лігво. Цілком імовірно, що тут мешкають усі розбійники цього міста.